Раппопорт говорив цілком спокійно, але мені здалося, що в його словах вчувалося наче якесь захоплення "молодим богом", котрий так досконало диригував усією операцією, стоячи на місці, не горлаючи, не впадаючи у напівп'яний транс биття й знущання, в якому перебували його підлеглі з залізними бляхами на грудях. У ту хвилину Раппопорт збагнув навіть те, що солдати чинять так, щоб заховатись від своїх жертв у ненависті до них, а викликати у собі ненависть без брутальних дій вони не змогли б. Вони били євреїв прикладами, бо кров мала текти з розчереплених голів, засихаючи корою на обличчях і роблячи їх потворними, нелюдськими, — бо інакше (я повторюю Раппопортові слова) у душах катів могла б утворитися шпаринка, звідки вихлюпнулися б жах або жалість.
Проте молодий бог у кітелі із сріблясто-сірою облямівкою не потребував жодних особливих прийомів, щоб діяти досконало. Він стояв на невеликому підвищенні, із своїм білим носовичком і тулив його до носа рухом, в якому було щось салонно-дуельне, — добрий господар і вождь у одній особі. У повітрі літала сажа, роздмухана жаром від пожежі; за грубими мурами, у заґратованих вікнах без шиб гоготіло полум'я, але жодний пластівець сажі не впав на офіцера й на його білий носовичок.
Спостерігаючи таку досконалість, Раппопорт на якусь часину забув про себе, аж тут раптом розчинилася брама і на подвір'я в'їхала група кінооператорів. По-німецькому було віддано якісь накази, й постріли одразу ж затихли. Раппопорт так і не дізнався, що сталося, — ні тоді, ні згодом. Можливо, німці мали намір зняти гору трупів, щоб вставити ці кадри до кінохроніки, яка приписала б цю екзекуцію ворогові (усе це відбувалося поблизу Східного фронту). Розстріляних євреїв видали б за жертв більшовиків. Може, знімальна група й приїхала з цією метою, Раппопорт, однак, навіть не пробував щось пояснити, а тільки розповідав про те, що бачив.
Одразу після цього його спіткала невдача. Усіх, хто лишився живий, вишикували в шеренгу і зняли на плівку, а тоді офіцер з носовичком викликав одного добровольця. Раппопорт одразу ж відчув, що мусить зголоситися. Він не знав до ладу, чого, власне, має зробити це, однак передчував, що, коли не зробить цього, з ним станеться щось жахливе. Була мить, коли уся сила внутрішнього рішення мала спонукати його ступити крок уперед, — але він навіть не зворухнувся. Офіцер дав їм тоді п'ятнадцять секунд на роздуми і, повернувшись до них спиною, півголосом недбало розмовляв із якимось молодиком.
Раппопортові, як доктору філософських наук, авторові славнозвісної дисертації з логіки, яка принесла йому науковий ступінь, не треба було цілого набору силогізмів, щоб зрозуміти, — якщо ніхто не зголоситься, загинуть усі, отже, той, хто вийде зараз із шеренги, власне, нічим не ризикує. Це було просте, ясне й певне. Він знову зробив над собою зусилля, щоправда, вже без віри в себе, — і знову навіть не поворухнувся; за кілька секунд до визначеного строку хтось усе ж таки зголосився і зник із двома солдатами за напівзруйнованою стіною. Звідти почулися револьверні постріли, після чого молодий доброволець, заюшений своєю й чужою кров'ю, повернувсь у шеренгу.
Вже смеркалося, коли розчахнулася заґратована брама і, заточуючись у холодному вечірньому повітрі, група вцілілих вибігла на безлюдні вулиці.
В'язні не наважувалися відразу бігти — але вони вже нікого не цікавили. Раппопорт не знав, чому так сталося, не аналізував учинки німців: то був рок, якого не слід витлумачувати.
Доброволець — чи треба це пояснювати? — перевертав тіла розстріляних, і тих, які були ще живі, добивали з револьвера. Мовби бажаючи перевірити, чи має він слушність і чи справді я зовсім нічого не зрозумів з цієї історії, Раппопорт потім спитав мене, чому, на мою думку, офіцер викликав добровольця і ладен був, якщо такого не знайдеться, розстріляти усіх, хто ще залишився живий, хоча це вже було наче й "непотрібне" — принаймні того дня, причому в його розрахунки не входило пояснювати їм, що з добровольцем нічого не станеться. Признаюся, що цього іспиту я не склав, бо сказав, що німець, мабуть, поводився так із презирства, щоб не вдаватися до розмов із жертвами. Раппопорт заперечливо покрутив своєю пташиною головою.
— Я зрозумів це згодом, — сказав він, — завдяки іншим речам. Хоч він і звертався до нас, ми для нього не були людьми. Він знав, і добре знав, що, хоч людську мову ми й розуміємо, однак ми не люди. Отже, якби й хотів, ніяких пояснень давати нам не міг. Він міг робити з нами, що завгодно, та тільки не вести переговори, бо для переговорів потрібні дві, в якомусь розумінні рівноправні, сторони, а на тому подвір'ї був лише він із своїми людьми. В цьому є, звичайно, логічна суперечність, але офіцер діяв, власне, саме згідно з цією суперечністю. Прості солдати не мали вищого втаємничення, наш людський вигляд — наші обличчя, очі, руки, ноги — трохи заважав їм виконувати свої обов'язки, і тому вони мусили шматувати наші тіла, щоб вони не нагадували їм людські; але йому такі примітивні прийоми вже не були потрібні. Пояснення такого роду звичайно витлумачують фігурально, як притчу, але це треба розуміти прямо.
Більше ми вже ніколи не говорили про цей епізод з його минулого, та й інших так само не торкалися. Минув деякий час, поки я, дивлячись на Раппопорта, вже не згадував мимовільно отієї сцени, яку він так рельєфно переді мною змалював, — в'язничне подвір'я з вирвами від бомб, людей з обличчями, залитими червоними й чорними патьоками крові з розтрощених прикладами черепів, і офіцера, що в його тіло він хотів обманним шляхом переселитись. Я не можу сказати, чи залишилося в ньому відчуття загибелі, від якої він чудом урятувався. Зрештою, Раппопорт був дуже розважливий і водночас досить кумедний чоловік, — найбільше він образиться на мене за те, що я розповім, як мене смішив його щоденний вихід з кімнати, який я несамохіть підгледів. В кутку готельного коридора висіло велике дзеркало. Хворий на шлунок Раппопорт (кишені в нього завжди були напхані пляшечками з різнокольоровими пігулками), поспішаючи вранці до ліфта, неодмінно вистромляв перед дзеркалом язика, щоб перевірити, чи його не обклало. Він проробляв це щоранку, інколи б порушив цей ритуал, я подумав би, що трапилося щось надзвичайне.