Граф де Лормерен кінчав одягатись. Кинув останній погляд у велике, на всю стінку в гардеробній, дзеркало й усміхнувся.
Гарний, справді, був на вроду ще й тепер, хоч і посивів зовсім. Високий, гнучкий, стрункий, тонкого стану, з худорлявим обличчям, з тонким вусом непевного відтінку, русим, так би мовити, він мав ті шляхетні манери, ту витонченість, нарешті, те, не знаю вже, як його назвати, те, що відрізняє людину одну від одної більше, ніж мільйонний маєток.
Він промовив стиха:
— Лормерен ще живе!
І пішов до вітальні, де чекала на нього пошта. На столі, де кожна річ мала своє місце, на тому робочому столі, за яким господар ніколи нічого не робить, лежало з десять листів поруч із трьома газетами трьох різних напрямків. Раз тільки, ворухнувши пальцями, він розкинув усі листи, як той гравець, що дає вибирати карту, і почав приглядатись до письма — так він робив щоранку перед тим, як мав розірвати конверт.
То була для нього солодка хвилина, хвилина чекання, здогадів, невиразного неспокою. Що принесли йому ці папери, закриті, таємничі? Що в них є— радість, щастя чи смуток? Він пильно приглядався до них бистрим оком, розпізнавав письмо, одбирав, розкладав на дві, на три купки, зважаючи на те, чого від них чекав. Тут друзі, тут байдужі, далі невідомі. Невідомі завжди непокоїли його трохи. Чого вони хочуть? Чия рука поставила ці чудні значки, які містять у собі думки, обіцянки чи погрози?
Того дня особливо запав йому в око один лист, хоч простий був на вигляд, нічим не відрізнявся від інших. Придивлявся, проте, до нього заклопотано, серце чогось тремтіло. "Від кого він може бути? Я знаю цю руку напевне, тільки не можу собі пригадати", — подумав він.
Він підніс листа до очей, тримаючи обережно двома пальцями, і силкувався прочитати крізь конверт, не наважуючись розпечатувати.
Тоді, понюхавши його, взяв на столі невеличку лупу, щоб докладно придивитись до всіх особливостей письма. Стало йому якось млосно.
"Від кого він? Рука мені знайома, добре знайома. Я мусив часто бачити це писання, так, дуже часто. Тільки було воно, мабуть, давно-давно. Від кого в біса може він бути? Годі! Напевне, хтось просить грошей".
І, розірвавши конверт; він прочитав:
"Ви, певне, забули про мене, любий друже, бо вже ось двадцять п’ять літ, як ми не бачились. Я була молода, тепер стара стала. Ми розлучилися з вами, бо я покинула Париж і поїхала з чоловіком на село, зі старим своїм чоловіком, що ви його називали "моїм шпиталем". Чи пригадуєте собі? Він помер, п’ять літ оце минуло. І тепер я повернулась до Парижа, щоб одружити дочку, бо я маю дочку, гарну дівчину вісімнадцяти років — ви її не бачили ніколи. Я вас сповістила про те, що вона народилась, але ви, певне, не звернули великої уваги на таку незначну подію.
Ви й тепер той самий красень Лормерен, так мені казали. Отож, коли ще гіригадуєте собі свою Лізу, яку ви звали Лізон, приходьте сьогодні ввечері обідати з нею, із старою баронесою де Ване, вашим повсякчасним вірним другом, що, зворушена трохи, але й рада, подає вам прихильно руку; її належить потиснути, та не цілувати більше, бідний мій Жакле.
Ліза де Ване"
Серце в Лормерена забилося. Він сидів непорушно в кріслі, впустивши листа на коліна, і дивився кудись перед собою, хвилювався, мучивсь, уболівав, аж сльози проступили у нього на очах!
Коли тільки кохав він на віку якусь жінку, то це хіба свою Лізу, Лізу де Ване; він звав її Попелястою Квіткою за волосся незвичайного кольору та за світло-сірі очі. О, яка ніжна, гарна й зваблива була та тендітна баронеса, дружина старого, подагричного, вугруватого барона, який несподівано завіз її на село і замкнув, наче невільницю, з ревнощів до красеня Лормерена.
Так, він кохав, і його кохали палко, був у тому переконаний. Вона звала його по-товариському Жакле, і як то воно в неї любо виходило!
В голові перебігало безліч споминів, забутих, далеких, солодких і смутних тепер. Раз увечері вона завітала до нього, вертаючись з балу, і вони поїхали вдвох на прогулянку до Булонського Лісу; вона — декольтована, а він — у хатній куртці. Діялось те весною, тепло було. Від її корсажа, від її юного тіла розходились у повітрі ніжні пахощі. Який чудовий вечір! Надійшовши до озера, де місячне проміння, пробиваючись крізь віти, спадало на воду, вона почала плакати. Лормерен, здивований трохи, запитав, чого вона плаче.
— Не знаю, — од казала. — То вода та місяць мене розчулюють. Кожного разу, як побачу щось поетичне, у мене стискається серце, і я плачу.
Він усміхнувся, розчулившись і сам, — йому здавалося нерозумною і водночас чарівною ця наївна чутливість милої жіночки, що з усякого приводу вражається, хвилюється. І він поцілував її іїалко, промовивши стиха:
— Серденько Лізо, немає кращої за тебе!
Що то за чарівне було кохання, ніжне, на малу годину, і як скоро воно скінчилось. Урвав його раптом, коли саме вогнем, запалало, отой барон, старий шкарбун! Завіз десь жінку та з того часу нікому більше й не показував!
Е, до лиха! Лормерен забув її за два, за три тижні. В Парижі одна жінка так швидко заступає другу, коли'ти неодружений! Що з того! Він зберіг у серці для неї маленький — святобливий куточок, бо кохав тільки її! Розумів це тепер якнайкраще!
Він підвівся й голосно промовив:
— Піду цього вечора на обід, піду!
І інстинктивно повернувся до дзеркала, щоб оглянути всього себе. Він подумав: "Вона, певне, дуже постарілась, більш за мене". І радий був, правду кажучи, що стане перед нею ще гарний, міцний, здивує її, розчулить, може; мимохіть вона пожалкує за колишніми днями, далекими, такими далекими!
Він взявся до інших листів. Нічого важливого там не було.
Цілий день він думав про ту, що знову до нього верталася. Як вона виглядає? Як воно чудно зустрітись отак через двадцять п’ять років! Чи він її хоч упізнає?
Він одягся кокетливо, мов жінка, надів білу жилетку, яка більше пасувала йому до фрака, ніж чорна, покликав перукаря закучерявити волосся, — воно в нього добре збереглося, — і поїхав завчасно, аби довести, як він квапився.
Перша річ, яку він побачив, увійшовши до гарної, заново вмебльованої вітальні, був власний його портрет — стара, зблякла фотографія з часів його тріумфів, що висіла на стіні у вишуканій оправі з старовинного шовку.