Немов розбуджені багатоголосим виттям саксофонів, на вулицях з'явилися одягнуті по-вечірньому парочки. Дедалі частіше замиготіли червоні вогники таксі, що привозили на Монмартр усе нових любителів нічних розваг. Вулиці сповнилися людьми нічних професій.
Раз у раз з ним намагалися заговорити жінки. Він звернув на Нотр-Дам-де-Лоретт і почав повільно спускатися до "Святого апостола". Щовечора Еміль Буле проробляв цей маршрут, можливо, так само, як комісар, неквапливо, заклавши руки за спину. Тільки замість люльки він смоктав м'ятну цукерку.
Дійшовши до кабаре, Мегре зупинився. Колись у "Святого апостола" був інший хазяїн і інша назва, а відвідували його здебільшого шикарні дами в смокінгах.
Так, Монмартр справді змінився. Зараз тут лунала інша музика і в іншому ритмі, танок неонових вогнів став жвавіший, несамовитіший, та й самих вогнів побільшало. Але і грали в оркестрах, і запалювали вогні ті ж самі люди, що й двадцять років тому. Деякі з них просто змінили роботу, як, наприклад, оцей теперішній швейцар із "Святого апостола", котрий, як старого знайомого, привітав комісара.
Це був колишній російський генерал, білобородий велетень, який у іншому кабаре співав колись свої сумні старовинні пісні, награючи на балалайці.
— Ви добре пам'ятаєте вівторковий вечір?
— Я добре пам'ятаю усі вечори, що їх подарував мені Всевишній, — з пафосом відповів старий.
— Ваш хазяїн був тут того вечора?
— Так, приблизно о пів на десяту, з гарненькою панночкою.
— Ви, певно, маєте на увазі Аду?.. І більше не приходив?
— Клянусь святим Георгієм, що ні!
Чому саме святим Георгієм?
Він зайшов усередину, окинув залитий оранжевим світлом бар, у якому перші клієнти, примостившись на високих стільцях, цідили свої віскі, коктейлі, коньяки.
Певно, хтось повідомив про його появу, бо весь персонал кабаре зустрів його гострими поглядами, в яких цікавість змішувалася з занепокоєнням.
Він не хотів нікого турбувати і повернувся до "Лотоса", переморгнувся з Мікі, взяв жетон у гардеробниці і зайшов до кабіни.
Там, в особняку на Ля-Брюйєр, як і досі, ніхто не брав трубки.
Мегре попрямував до "Блакитного поїзда", невеличка зала якого справді нагадувала вагон-ресторан. Заглушливий брязкіт оркестру примусив його мерщій вийти геть.
Невдовзі тиха і майже зовсім темна вуличка Віктора Массе вивела комісара на Антверпенський майдан. Лише в двох кафе ще світилося…
Найближче, під вивіскою "Кухоль пива", нічим не відрізнялося від звичайної провінціальної пивнички. За столиком біля вікна кілька чоловік грали в карти, в глибині видно було великий більярд, навколо якого врочисто походжали двоє гравців з киями в руках. В одному з них він одразу впізнав пана Резона.
Обидва були без піджаків, бухгалтерів партнер палив сигару. Це був неймовірно гладкий чолов'яга, з величезним черевом, перетягнутим зеленими шлейками.
Мегре на мить зупинився перед вікном, розглядаючи кумедних більярдистів, хоча думав у цей час зовсім про інше.
Він аж скинувся, почувши над самим вухом:
— Добрий вечір, патроне…
Це був Ляпуент, якому він ще вдень звелів зібрати відомості щодо бухгалтера.
— Ну?
— Я перевірив, що робив цей пан Резон у вівторок… До чверть на дванадцяту — був у кафе… Він ніколи не засиджується там довше, ніж до пів на дванадцяту… А за десять хвилин вже дістався додому. Консьєржка певна цього. Того вечора вона чекала свого чоловіка та доньку з кіно… Вона сама бачила, як пан Резон повернувся додому, і певна, що того вечора він більше не виходив.
Ляпуент раптом замовк, помітивши, що комісар навіть не слухає його.
— У вас є щось нове? — нарешті наважився він. — Може, я залишуся з вами?
— Ні. Іди спати…
Мегре хотів бути сам, щоб іще раз обійти кабаре. Він навіть не зайшов усередину "Блакитного поїзда", а лише трохи розсунув портьєру і заглянув до залу, так як роблять деякі клієнти, аби впевнитися, що знайдуть саме те, чого чекали.
Потім знову опинився біля "Лотоса", на порозі якого Мікі про щось таємниче розмовляв з двома американцями, — певно, пропонуючи їм краще пізнати Париж.
На цей раз дівчина, не чекаючи прохання, сама подала йому телефонний жетон.
Він уявляв, як лунко тріщить телефон у темряві будинку, який він досі вважав порожнім, і навіть здригнувся, почувши у трубці чоловічий голос:
— Я слухаю…
Це було зовсім несподівано.
— Метр Жан-Шарль Гайяр?
— Так, це я… З ким маю честь?..
— Комісар Мегре із карного розшуку…
Мовчання, потім трохи нетерпляче:
— Гаразд… Я слухаю…
— Пробачте, що я потурбував вас так пізно…
— Це чудо, що ви на мене натрапили… Я допіру повернувся з Пуатьє і зайшов до кабінету, щоб проглянути пошту…
— Ви могли б прийняти мене на кілька хвилин?
— Ви дзвоните із Сюрте?
— Ні. Я майже поруч…
— Гаразд, я чекаю…
Він знову проминув Мікі і швидко пішов униз гомінкою вулицею, намагаючись не наштовхнутися на когось із перехожих. На розі Мегре зупинився, щоб запалити люльку, і раптом відчув на своєму плечі дотик чиєїсь руки. Він не знав цієї жінки, але вона, мабуть, раптом упізнала його, бо відразу відсахнулася, промовивши:
— Пробачте, я не думала, що це ви…
Він з полегшенням зітхнув, опинившись на тихій напівсонній вуличці Ля-Брюйєр. Над входом до будинку адвоката світилася лампочка. На тротуарі стояв довгий світлий лімузин.
Переступивши три сходинки, комісар уже торкнувся був кнопки електричного дзвінка, але двері в ту ж мить відчинилися, впускаючи його до невеличкого вестибюля з білою кахляною підлогою.
Жан-Шарль Гайяр був на зріст не менший за швейцара із "Святого апостола", але плечистіший і м'язистий, як регбіст. Йому можна було дати років сорок п'ять. Заходьте, комісаре…
Безшумно зачинивши двері, він провів гостя темним коридором до свого кабінету. Це була досить простора кімната, вмебльована гарно, з комфортом, хоча й без зайвих розкошів. На письмовому столі горіла лампа з зеленим абажуром. Поряд лежала купа листів, очевидно, допіру розпечатаних.
— Сідайте, будь ласка… Сьогодні в мене був страшний день. А по дорозі додому потрапив у грозу і довелося цілу годину чекати…
Увагу Мегре привернула ліва рука адвоката, на якій бракувало чотирьох пальців. Залишився самий тільки великий.