Гіркий сміх

Страница 6 из 56

Пер Вале

Він мимоволі уповільнив ходу, думаючи про те, що зараз побачить, і стискав у кишенях кулаки, поки широкою дугою обминав сіру карету кримінально-технічної лабораторії.

У світлі, що падало з відчинених середніх дверей двоповерхового автобуса, стояв Гаммар, багаторічний його безпосередній шеф, а тепер начальник поліції, і розмовляв з кимось, хто, видно, був усередині автобуса. Гаммар урвав розмову і обернувся до Мартіна Бека.

– Ви таки приїхали. А я вже думав, що вам забули подзвонити.

Мартін Бек не відповів йому, підійшов до дверей і зазирнув усередину. Він відчув, що йому стає млосно: видовище виявилося гіршим, ніж він сподівався.

В холодному, яскравому світлі кожна деталь виступала надзвичайно чітко. Здавалося, що весь автобус повний закривавлених трупів у найдивовижніших позах.

Мартінові Беку найдужче хотілося повернутись і вийти, щоб не бачити їх, але ці почуття не відбилися в нього на обличчі. Він навіть присилував себе систематично зареєструвати в пам'яті всі подробиці. Люди з лабораторії працювали мовчки й ретельно. Один з них подивився на Мартіна Бека й поволі похитав головою.

Мартін Бек оглядав убитих одного за одним. Він не впізнав жодного з них. Принаймні в їхньому теперішньому стані.

– А він де, нагорі? – раптом запитав він. – Чи…

Мартін Бек обернувся до Гаммара й замовк.

З-за спини Гаммара з темряви з'явився Кольберг, простоволосий, з прилиплим до лоба чубом.

Мартін Бек витріщив на нього очі.

– Привіт, – мовив Кольберг. – Я вже дивувався, де ти. Навіть хотів попросити, щоб хтось ще раз подзвонив тобі.

Він спинився перед Мартіном Беком і пильно глянув на нього.

– Тобі треба випити чашку кави. Я зараз принесу.

Мартін Бек похитав головою.

– Ні, треба, – сказав Кольберг.

І кудись пішов. Мартін Бек подивився йому вслід, тоді рушив до передніх дверей і зазирнув усередину. Гаммар важко ступав ззаду.

На передньому місці сидів шофер, похилившись на кермо. Мабуть, йому прострелили голову. Мартін Бек придивився пильніше до того, що раніше було шоферовим обличчям, і десь у глибині душі здивувався, що не відчуває нудоти. Він повернув голову і глянув на Гаммара, який безтямно втупився в дощ.

– Ти можеш збагнути, що він тут робив? – майже нечутно запитав Гаммар. – У цьому автобусі?

І цієї миті Мартін Бек побачив, кого мав на думці той, хто телефонував до нього з центральної станції поліційної служби.

Біля вікна за сходами, що вели на другий поверх автобуса, сидів Оке Стенстрем, помічник слідчого комісії розслідування вбивств, один із наймолодших колег Мартіна Бека.

Мабуть, "сидів" було не те слово. Стенстремів синій попліновий плащ був просякнутий кров'ю, а сам він напівлежав, упершись правим плечем у спину молодої жінки, що зігнулась навпіл на сидінні.

Він був мертвий. Так само, як і жінка та шестеро інших пасажирів автобуса.

У правій руці він тримав службовий пістолет.

VII

Дощ ішов цілу ніч, і хоч згідно з календарем сонце мало зійти о сьомій сорок, була вже майже дев'ята, коли його проміння нарешті пробилося крізь товщу хмар і настав тьмяний, туманний день.

Упоперек тротуару на Норра Сташунсгатан стояв червоний двоповерховий автобус, як і десять годин тому.

Проте це було єдине, що там не змінилося. На обгородженій території працювало п'ятдесят чоловік, а за натягненою мотузкою юрмилися цікаві. Багато з них стовбичили тут ще з півночі, але бачили тільки поліцаїв, медичних працівників і чули завивання різних типів сирен. Це була ніч сирен з безперервним потоком машин, що, здавалося, без мети й якогось глузду мчали, завиваючи, блискучими від дощу вулицями.

Ніхто не знав нічого певного, а проте одне речення пошепки передавалося від уст до уст, швидко, Концентричними хвилями, розходилося серед глядачів, серед сусідніх будинків, по місту, аж поки врешті набуло остаточної, чіткої форми, оббігло всю країну, а на цей час уже далеко переступило за її кордони.

Масове вбивство.

Масове вбивство в Стокгольмі.

Масове вбивство в автобусі в Стокгольмі.

Це вже, здавалося, знали всі.

У поліційному будинку на Кунгсгольмен знали не набагато більше. Власне, не було навіть відомо напевне, хто веде слідство. Ладу не" було ніякого. Без угаву дзвонили телефони, люди приходили й виходили, підлога була забруднена, а ті, хто її бруднив, були збуджені й мокрі до нитки від поту й дощу.

– Хто готує список прізвищ? – запитав Мартін Бек.

– Здається, Ренн, – відповів Кольберг, не обертаючись.

Він прибивав на стіну схему. Схема була велика, три метри завдовжки і понад півтора метра завширшки, тому з нею нелегко було впоратись.

– Не міг би хтось мені допомогти? – мовив він.

– Чому ні, – спокійно сказав Мелан дер, підводячись і відкладаючи люльку.

Фредрік Меландер був високий худорлявий чоловік, поважний на вигляд і педантичної вдачі. Він мав сорок вісім років і був старшим слідчим карного розшуку. Кольберг раніше працював з ним кілька років. Скільки саме, пін не пам'ятав. Зате Меландер пам'ятав, він. ніколи німого не забував.

Задзвонило два телефони.

– Так. Це комісар Бек. Хто? Ні, його тут немає. Попросити, щоб він подзвонив? Не треба? Гаразд.

Він поклав одну трубку і взяв другу. Майже білоголовий чоловік років п'ятдесяти обережно прочинив двері й нерішуче спинився на порозі.

– Що там у тебе, Ек? – запитав Мартін Бек, підносячи до вуха трубку.

– Я з приводу автобуса, – мовив білоголовий.

– Коли повернуся додому? Я справді не знаю, – сказав Мартін Бек у трубку.

– А хай тобі чорті – вилаявся Кольберг, бо липка стрічка чіплялася за його товсті пальці.

– Спокійно, не гарячкуй, – сказав Меландер.

Мартін Бек обернувся до чоловіка на порозі.

– Так. Що там з автобусом?

Ек зачинив за собою двері и проглянув свої записи.

– Автобус зроблений на заводах Лейленда в Англії, – сказав він. – Ця марка зветься "Атлантін", а в нас – Г-35. У ньому вміщається сімдесят сидячих пасажирів. Дивно те, що…

Двері відчинилися. Гунвальд Ларсон недовірливо обвів поглядом свій кабінет. Його світлий дощовик, штани русяве волосся були геть мокрі, а черевики – заболочені.

– Тьху чорт, який тут хлів зробили, – невдоволено сказав він.

– Ну, то що ж дивного в тому автобусі? – запита Меландер.