Кольберг похитав головою.
– Мабуть, навряд, – сказав він. – Чого б він морочився з такою сонною рибиною, коли мав удома все, що йому було потрібно?
Меландер здивовано глянув на нього, але нічого не спитав.
– Далі йде Ассарсон. Зовні чистенький, але не такий бездоганний усередині. – Меландер на мить замовк, колупаючись у люльці, тоді сказав: Дуже підозріла особа. На початку п'ятдесятих років двічі був під судом за шахрування з податками і раз за образу честі. Звів чотирнадцятирічну дівчинку, що працювала в нього кур'єром. Усі три рази сидів у в'язниці. Ассарсон мав багато грошей. Він був нахабний у веденні своїх справ і в усьому іншому також. Багато людей мали причини не любити його. Навіть дружина і брат зневажали його. Але одне не викликає сумніву: його присутність в автобусі цілком умотивована. Він вертався з якогось зібрання на Нарвавеген і їхав до своєї коханки Ульсон. Вона живе на Карлбергсвеген і працює в конторі Ассарсона. Він телефонував їй і попередив, що прийде. Ми розмовляли з нею кілька разів.
– Хто?
– Гунвальд і Монсон. Кожен окремо. Вона каже, що…
– Хвилиночку. А чого він їхав автобусом?
– Мабуть, того, що добре випив і не зважився сісти в машину. І не знайшов через дощ таксі. Станція таксі не приймала замовлень, а в центрі не було жодної вільної машини.
– О'кей. То що каже та дамочка?
– Що Ассарсон викликав у неї огиду. Старий, немічний дід. І що вона водилася з ним задля грошей і щоб не втратити роботи. В Гунвальда склалося враження, що вона майже повія, тупа шльондра. Каже, ніби вона схожа на Зазу Габор, не знаю, хто це така.
– Пан Ларсон і жінки. Думаю, що я міг би написати роман під таким заголовком.
– Монсонові вона призналася, що робила також послуги, як вона висловилась, Ассарсоновим клієнтам. Він їй наказував. Ассарсон народився в Ґетеборзі, а в автобус сів біля Зоопарку.
– Дякую, друже. Так починалася б моя книжка: "Він народився в Ґетеборзі, а в автобус сів біля Зоопарку". Чудово.
– Час в усіх випадках збігається, – незворушно вів далі Меландер.
До розмови вперше втрутився Мартін Бек.
– Отже, залишається Стенстрем і той, кого не впізнано.
– Так, – сказав Меландер. – Про Стенстрема ми знаємо, що він їхав від Зоопарку, і це досить дивно. І що він був озброєний. Про невпізнаного знаємо, що він був наркоман і мав понад тридцять років. І це все.
– А присутність усіх інших в автобусі вмотивована, – сказав Мартін Бек.
– Так.
– З'ясовано, чого вони там опинилися. Так.
– Настав час знов поставити класичне запитання: що робив Стенстрем в автобусі? – сказав Кольберг.
– Треба поговорити з дівчиною, – сказав Мартін Бек. Меландер вийняв з рота люльку:
– З Осою Турел? Ви ж самі з нею говорили. А потім були в неї ще раз.
– Хто? – запитав Мартін Бек.
– Ренн, трохи більше як тиждень тому.
– Шкода, що Ренн, – мовив сам до себе Мартін Бек.
– Чому? – запитав Меландер.
– Ренн добрий працівник, – сказав Мартін Бек, – але цього питання він не зовсім розуміє. А крім того, він мало спілкувався із Стенстремом.
Кольберг і Мартін Бек довго дивилися один на одного. Жоден з них не озивався. Врешті Меландер порушив тишу:
– Ну? То що робив Стенстрем в автобусі?
– Мав там зустрітися з дівчиною, – неохоче сказав Кольберг. – Або з якимось інформатором.
Кольберг під час таких оглядів завжди висував якісь антитези, але цього разу він сам їм не вірив.
– Ти забуваєш одне, – мовив Меландер. – Ми вже десять днів нишпоримо в тому районі й не знайшли нікого, хто б раніше чув щось про Стенстрема.
– Це нічого не означає. В тій частині міста повно всіляких потаємних кубел та підозрілих пансіонатів. А в таких місцях поліцію не дуже люблять.
– Принаймні я думаю, що гіпотезу про коханку, якщо йдеться про Стенстрема, можна не брати до уваги, – сказав Мартін Бек.
– На якій підставі? – відразу ж спитав Кольберг.
– Я в неї не вірю.
– Але ж ти допускаєш, що вона цілком вірогідна?
– Так.
– О'кей. Тим часом відкиньмо її.
– Отже, головне питання: що робив Стенстрем в автобусі? – сказав Мартін Бек.
Йому зразу ж поставили інше питання:
– А що робив в автобусі невпізнаний?
– Поки що не чіпаймо невпізнаного.
– Чому? Його присутність в автобусі така сама варта уваги, як і присутність Стенстрема. А крім того, ми не знаємо, хто він і куди їхав.
– Мабуть, просто їхав, автобусом.
– Просто їхав автобусом?
– Так. Багато бездомних так роблять. За одну крону можна проїхати туди й назад. І вбити годин зо дві.
– Метро тепліше, – сказав Кольберг. – До того ж там можна їздити скільки завгодно, якщо не виходити на станціях, а просто пересідати з поїзда на поїзд.
– Так, але…
– Ти забуваєш ще одну важливу річ. Невпізнаний мав не тільки крихти гашишу й інших наркотиків, а й грошей у нього було більше, ніж у інших пасажирів автобуса.
– Це, до речі, свідчить про те, що це вбивство не мало на меті пограбування, – сказав Меландер.
– І в тій частині міста, – додав Мартін Бек, – як ти сам сказав, повно всіляких потаємних кубел та підозрілих пансіонатів. Може, він мешкав у котромусь із них. Ні, вернімося до головного питання: що робив Стенстрем в автобусі?
З хвилину тривала мовчанка. В кімнаті поряд дзвонили телефони. Час від часу чути було голоси Гунвальда Ларсона й Ренна. Нарешті Меландер запитав:
– А що вмів робити Стенстрем?
Вони всі троє знали відповідь на це запитання. Меландер кивнув головою й сам собі відповів:
– Стенстрем умів за кимось стежити.
– Так, – сказав Мартін Бек. – Це він умів. Спритно і невідступно. Міг тінню ходити за кимось цілими тижнями.
Кольберг почухав потилицю й мовив:
– Пам'ятаю, як чотири раки тому він мало не довів до божевілля одного злочинця.
– Він його просто зацькував, – додав Мартін Бек. – Він уже тоді вмів стежити. А потім ще вдосконалив свій метод.
Кольберг раптом пожвавішав:
– До речі, ти питав Гаммара, що саме робив Стенстрем улітку, коли ми всі взялися за нез'ясовані давні справи?
– Питав, але нічого не довідався, – відповів Мартін Бек. – Стенстрем був у Гаммара з цього приводу. Той запропонував йому кілька справ, яких саме, вже не пам'ятає, але вони на жодній не спинилися. Не тому, що випадки були надто давні, а через молодість Стенстрема. Він не хотів ворушити те, що сталося років десять тому, коли він ще грався вдома в Гальстагаммарі в злодіїв і поліцейських. Кінець кінцем він узяв справу того зниклого, над якою і ти сидів.