Толстой ступав у самому кінці старшинського гурту. За старшиною — полк при зброї — сотня за сотнею; йшли глухівські школи та цехи, їхав конюший в чорному одіянні, вели коней верхових в позолочених рондах і одного окремо — під чорною попоною. Шестеро коней під чорними попонами везли воза з вкритими килимом марами, на яких стояла оббита чорним оксамитом труна. Плакали срібні литаври, з яких аж до землі звішувалися шиті золотом по зеленому оксамиту чепраки.
Плакала генеральна старшина, плакали полковники, адже ховали хоч і не валечного, але доброго, м'якосердого чоловіка, й лякала їх грізна невідомість попереду. Мовби на підтвердження цього, під самою Гамаліївкою вдарила гроза з громовицею та градом, блискавиці шугали понад самими головами людей, харапудилися коні, верещали жінки. Труну накрили віком, і великі білі градини барабанили по ній. Все це — в чистому полі, й блискавиця мелькала, наче небесна коса, прихиляючи смертних людей до самої землі. Жінки, малеча кинулися під верби, чоловіки вели далі траурне шестя, стьобані дощем, биті громом, палені блискавицями.
Гетьмана поховали в церкві жіночого монастиря.
* * *
Справивши поминки, старшина написала цареві листа, в якому просила дозволу обрати нового гетьмана, листа повіз царю під Дербент Ханенко, але з відповіддю не повернувся, його затримано там до кінця літньої військової кампанії. Донесення в Москву повезли Семен Рубець та Василь Биковський.
Написали також універсал до народу, в якому оповіщали про трагічну подію і веліли всім жити в спокої та покорі владі. Коли справа дійшла до підписування універсалу, першому подали перо Полуботку, й він поклав підпис — "чернігівський полковник". Старшина просила, аби він підписався "наказний гетьман". Полуботок відмовився. Серед старшини сталося замішання. Ніхто не знав — справді Полуботок не хоче того звання чи набиває собі ціну. Либонь, справді. Доки він заступав гетьмана, який найдовався в Москві, то була одна.. справа... Але тепер... Це означатиме—ступити крок до справжнього гетьманського уряду. А якщо той уряд не збудеться? А основне: нині такий непевний час. Непевніший ніж будь-коли. Упасти ганчіркою до ніг президента Малоросійської колегії — ганьба на всі віки. Стати супроти — можна втратити життя. Це розуміли всі, а найперше Данило Апостол, так би мовити, другий найбільший пошукувач булави. Прагнув її спрагло, жаско, до болю. В'їдався в неї своїм єдиним оком, аж сльоза викочувалася на щоку. І тут, на раді, були в нього прихильники, готові закричати по першому покиву: "Апостолові булаву! Валечний козак!, Одначе бачили, як одводить погляд Апостол, мовчали. Мовчанка буває грізнішою за гарматні стріли. Похилили старшини голови, думали. Думали водне: доля велить їм змагатися за права та вольносі свого народу, а зробити нині це може тільки одна людина — чернігівський полковник.
Просили його прийняти уряд не галасливо, лестиво, один поперед одного, а стримано, настійливо, переконано. Полковник мовчав. Виважував. Виважував власну долю й долю України. Мабуть, жодну битву не обмислював так. На обличчі — ані риски, з якої б угадати, про що думає. Зосереджений, владний, розсудливий. Якщо брав щось на свої плечі, то вже не скидав з них навіть порошини. Але тут — вантаж особливий.
— Не прагну я цього уряду,— мовив.
— Знаємо, розуміємо,— заговорили старшини.— Але розмисли і уваж: немає нікого іншого, кому можна дати до рук булаву. Істину речемо.
— А відаєте, нащо її даєте? — Нараз підвів голову, намагаючись заглянути кожному в очі.— На яку факцію? Тільки троє чи четверо відвели очі.
— Відаємо. Стоятимемо в підмогу. Сповнимо всі твої веління,
— Вірю, й через це сповняю ваше прохання,— сказав по довгому розмислу.— Тільки ж... Щоб у поміч стояли твердо. Будете стояти в поміч? Інакше... Відаю, не принесе ся булава нині нікому ні шани, ні маєтностей, ні задоволення... А принесе... клопіт великий, а може, й щось гірше.
— Будемо стояти в поміч,— загули старшини. Не було по тому банкету ні великого, ні малого. Мовчки
розійшлися старшини по домівках та по заїжджих дворах, корчмах, де хто став постоєм, понесли в серцях велику тривогу.
Старшина написала в Сенат про свій вибір. Сенат вибір старшини ствердив указом. Від царя звісток не було. Приїхав звідти значковий товариш Дем'яненко, він про ту справу не знав, а оповів, що поміж Тереком і Дербентом, над Сулаком, заклали фортецю, названу Святим Хрестом. Добували ту землю полки Миргородський, Прилуцький і Київський, і лишилося там козаків менше половини, назвав також глухівчан, хто погинув у тих спекотних степах. І стояли плач та лемент по місту, й відспівували у церкві Святого Миколи тих побитих, несли мари порожні, чорним сукном заслані, а на марах вінки барвінкові — за кожного убіенного по вінкові. У церкві читали требник, читали так, немов мертвий лежить тут, на марах, тільки не читали молитви на відпуск гріхів.
Настали жаркі літні дні. В місті панувала притлумленість, яка інколи змінювалась спалахами чи то одчаю, чи то радості. Щось нез'ясненне, невидиме витало над містом, над усіма головами, щось визрівало, чи то в небі, чи то на землі, а що, ми не знали. Одначе по кількох днях надійшли певні відомості про Малоросійську колегію та про те, для яких справ та колегія укладена. Привіз їх срібнянський сотник Антон Троцина, котрий колись був півчим у царівни Софії Олексіївни, вів перший голос, мав вельми компанійську вдачу, товаришував з багатьма можновладними московитами, далі пропив голос і вернувся на Україну. Обережний Скоропадський частенько посилав його в Москву та Пітер, буцім за якимось припасом, насправді ж вивідати, смаленим чи жареним пахне в північних столицях і в який бік повалує дим; дошпетний Троцина сповняв той обов'язок весело та легко й привозив найточніші вісті. Нині він привіз їх з власного ранкору, й були вони вкрай невтішні. Префект колегії генерал Вельямінов уже виїхав на Україну, їде він з повноважними інструкціями царя.
У тих інструкціях найперше указано, що колегію запроваджено для управління судів, і якщо хтось битиме чолом на Генеральний суд, військову канцелярію, на ратушні суди, то одразу брати позов до діла в колегію і самим рішення чинити по своєму регламенту. Далі Петро наказав, щоб включили в розкладку на постій російського війська двори всіх українців — у містах і селах, слободах і хуторах, аж до гетьманського включно, і монастирі також, і збором грошовим та іншим віднині відати назначеним колегією людям, а збір той має йти не на українське військо, увесь, без решти, в царську скарбницю.