Я думав, що, втративши кохання, втратив увесь світ, і не знав, що це не так. І ще одна думка, ще одна стьожка впліталась в усі ті думки, я то хапався за неї, то випускав її, я не міг забути, що сиджу в тюрмі в місті Ніжині. Саме це місто віддав цар Петру Толстому і віддав йому мою наречену, отже, вона десь тут, чую крізь товсті стіни стукіт її серця, а вона стукоту мого серця не чує, бо не знає, що я близько від неї. І того більше — не можу признатися, хто я, аби не завдати їй ще однієї муки, аби не побачила мене таким жалюгідним, аби... не накликати гніву її чоловіка, адже він може вдати, що карає мене за носачівську справу, а насправді покарати за мою любов. Якщо, звичайно, хтось йому розповів про те. Яка вона, що зараз робить, чи думає про мене? Якби знав, що думає, зовсім би не відчував болю...
Отакого, стермосованого думками, зі зболеною душею, з натягненими до краю, до розриву струнами в ній, мене й припровадили перед грізний суд. І очолював його... настановлений самим царем полковник Петро Петрович Толстой, син таємного радника, сенатора Петра Андрійовича Толстого, котрий зробив цареві величезну послугу, допоміг згладити з світу його власного сина, наступника престолу. Як довідався потім, значно пізніше, Толстой-син не був надто жорстоким, злим, одначе був понурим, недовірливим, підступним. Він не знав нашого життя, наших порядків і знати їх не хотів, одначе гаразд знав, для чого настановлений, у чийому ридвані приїхав і куди той ридван має правувати. Отож одразу потягнув руку за Хоменком, бо ж чинив не подлуг права козацького, а подлуг царського веління всупереч тому праву.
Я розглядав його, як розглядає поранений свого убійника, в мене пошерхло не тільки в роті та горлі, а й у грудях. Довга коняча голова, маленькі вуха, червонуваті, загнані вглибінь очі (мабуть, то моя хвора, вимучена уява дещо викривила його портрет). І оце він є мужем моєї Улясі! І вона щодня слухає його шварґотіння!
Промовляв Петро Толстой по-московському, деякі судді та писарі намагалися дзигоріти з ним у лад, то штокали, то шокали, а що вже казати про козаків-підсудних, вони мало що розуміли й тільки здивовано витріщувалися. Я стояв у їхньому гурті, ховався за спини, боявся, щоб мене хто-небудь не впізнав, хоч така загроза була дуже мала.
Суд, як я вже зазначив, був поважний: окрім полковника та полкового судді, два полкові осавули, і два хорунжі, і писар, і війт, і бурмістр, а попід стінами стояли райці, "міські слуги", та солдати з шаблями. Солдатів я боявся. '
Коли дійшла черга відповідати мені, бачачи, як бридиться Толстой на калічену мову підсудків та писарів, вчистив по-московському, аби показати, що й ми не з лопуцька, а може, позасвідоме, намагаючись викликати до себе прихильність, либонь, певніше останнє, ми мало знаємо себе, в хвилини страху з нас вилазить щось таке, від чого ми відрікаємося в добру годину, нашим розумом володіє страх, це він, розум, верткий, хитрий, рятує нас, ще й підказує: це ж тобі, нам на добро, що таке мить приниження,— це довге життя, а все інше — смерть. Московської мови навчився в колегіумі, переписуючи для Москви перекладені з грецької на московську стяті книги. Моя відповідь, моя мова сподобалися Толстому, він підвів голову й уважно подивився на мене. Ми зустрілися поглядами, і серце мені затремтіло. Я розхвилювався страшенно, й судді подумали що хвилююся за свою долю. Я перевів погляд на стіну й натрапив на картину "Страшного суду", й опустив очі долу.
Мене допитували як свідка і яко причетного до вчинку. Вперше я стояв перед судом, і сором спопеляв мене. Коли мене запитали, що я знаю в цій справі, я розповів те, що бачив на власні очі. Полковий суддя на початку оповіді перебивав мене, але полковник зупинив його й слухав уважно, тільки іноді підохочував: "А хто бунтував найдужче?", "Хто, крім Воскобойника, виривав хоругву, може, Пузач?" Я розумів, що від моїх відповідей великою мірою залежить моя доля. Я був уже й рота розтулив, щоб сказати "Пузач", або "здається, Пузач", та ледве не заковтнув язика. Відчув, що йду по хисткій кладці, що з обох боків на ній стоять люди — підсудні козаки та судді, а я посередині, й варто мені зробити один крок у той чи той бік, як кладка похилиться. І стояти не можна — вона вломиться. Мені стало жарко, піт проймав мене до кісток, непереможне бажання жити, якомога скорше вийти звідси змагало мене, воно диктувало мені оті малесенькі, зовсім незначні поступки полковнику ("ну що там... власне, так воно й було"), але страх гріха, погрішити неправдою стримували мене. Я опустив очі й сказав:
— Того не бачив. Шванка була, галас, короговка гойдалася, а хто її виривав, мені не було видко.
По тому мені прочитали протоколи інквізиції кількох козаків, і в одному було сказано, "...а коли наш писар зслиз, зайшлий парубійко напросився писати супліку". Зрозумів, що ці слова можуть згубити мене, злякався страшенно, гаряча змійка поповзла мені в грудях, і я закричав:
— То неправда, вони присилували мене писати, погрожували побити...
В ту мить майже вірив у те, що сказав, я рятувався, я заслонявся од неправдивих слів, і вже для мене не існувало нічого, а тільки — одвести од себе погибельні для мене слова.
Толстой усміхнувся й мовив:
— Даємо повну віру цьому свідченню, а тому не даємо. Хто саме тебе силував писати? Я змішався.
— Не пам'ятаю... Дуже злякався... Всі силували.
— Всі? Що ж, може, й так,— зауважив полковник. Усі. Всі вони вар'ювали й порушили закон. Щось гостре кольнуло мені в грудях. Я зрозумів, що сказав не так, що трішки-трішки поступився супроти правди, й заспокоював себе, що неправди одна крихітка, що мушу боронитися, проте не міг погасити докорів сумління. Хто знає, яка дрібка може переважити на тих терезах, дрібка землі чи дрібка свинцю, порохні чи пороху... Поклав собі не втручатися ні в що, і ось втрутився, нехай з приневолі, і тепер шкодуватиму, мучитимусь. Я вже був не таким, як учора, як сьогодні вранці, коли заходив сюди, поміняв свою сутність, поміняв ледь-ледь, одначе притемнив щось у собі і в своєму житті. Докази на свою правоту були непереконливі, єдиний доказ, який був за мене, це — хочу жити, мушу жити. Ним заслоняються мільйони людей, і тисячі тисяч караються ним. Не переконувало мене й те, що я посвідчив на користь закону, бо й не знав до кінця, що таке закон, адже козаки, надто один з них, Чепіга, вельми напирали на те, що вони чинили за законом, який пішов ще од гетьмана Хмеля й од їхніх батьків. Так воно чи ні, я не знав. Цьому нас у Академії не вчили, ми взагалі жили у якомусь іншому світі, відгородженому від світу широкого, у нас був свій маленький суд, свої зацікавлення, свої думки та судження, які рішуче не збігалися з тими, що з ними зустрівся нині. Либонь, нас навмисне тримали в тому незнанні? Боялися, що ми принесемо боріння й пристрасті в Академію, де панували Божі істини та книжні знання? Наші отці хотіли уберегти нас від світських лих? Глухим гомоном до нас долітало, що раніще було не так, що тоді козаки в Академію йшли просто з Січі Запорозької, а колегіанти — на Січ. Тепер вже немає Січі, нам казали, що вона повстала проти волі царської, отже, й Божої, і за те була згладжена з нашої землі. Про те було небезпечно говорити, й ми, спудеї, не говорили.