Старшини спочатку вели мову про справи господарські: про недавній ярмарок, на якому цигани вкрали аж дванадцятеро коней, про сінокіс, побідкалися на сушу, глухівський сотник Мануйлович мовив, що суша неспроста, треба б пошукати відьми, це вона зашила жабі рота й зашила дощі, у нього вже є на приміті одна молодиця, кілька чоловік підтримали його, але Полуботок кинув коротко "Суєвір'я,, і всі вмовкли, перевели розмову на інше.
Савич, Полуботків шуряк, розумний і хитрий, як майже всі писарі, тільки надміру балакучий, оповів про недавню поїздку до Києва й сказав, що, як на його око, при нинішньому оскуднінні Київ якось мовби злиняв, особливо монастирі, надто Межигірський, у якому доживають віку запорозькі діди. Старість тих дідів і калік гірка, Запорожжя, яке утримувало їх своїм коштом, поруйноване, а козацькі державці бояться давати гроші, оскільки на січовиків упав гнів монарший, упав та й учавив у прах земний. Біля самого монастиря став на постій полк московський і чинить ченцям усілякі шкоди.
— І зі Скальського монастиря також приїхали ченці, просять слушної детермінації, щоб їм повернули грунти, які забрав за Ворсклою майор Греков,— оповідав Савич.— Ускаржилися вони до бригадира в Котельву, а той звелів усі копці монастирські знести й покопати нові, собі землю забрав. І сагу, й півбайрака, купленого ченцями в лукинських жителів. А на тому тижні отримав я реляцію про постій на Україні ще двох полків драгунських новим чином — ротами, порціями і раціями.
Про постій вже знали всі.
— А що ти одписав київським ченцям? — запитав хтось лінивим голосом.
— А ось що.— Зашелестіло, либонь, писар дістав складеного аркуша й прочитав, аби старшина перейнялася чернечими бідами і водночас помилувалася ладом письма.
"Ясний у Бозі преосвященний мосце отче митрополите Київський і Галицький, архіпастиру милостивий, в духу святому отче й добродію. Пан війт київський, будучи тут, у Глухові, повідав нам, що по всіх труднощах, які од військ великоруських місту Києву, усім без винятку громадянам тамошнім, навіть чорноризцям, чиняться, за єдину відраду милість вашого преосвященства маючи, жалібно ускаржився, що особливо слизько стало жити ченцям межигірським, солдати грабують їх на дорогах, не пускають у пущі, забирають собі дрова в лісі рубанії, витравлюють монастирські сінокоси кіньми своїми, отож жалосні будьте, ваше високе в Бозі превелебство, й содійте милість та одведіть руки злії,.
Хтось буркнув з кутка, я наледве розчув:
— Ускаржився заєць зайцеві. Що той митрополит може вдіяти? Йому самому хвоста колодою прищемили. Написав би хоч київському губернатору.
— Уже писав,— ображено відказав Савич.
— Матимемо лихо з цим новим постоєм,— обізвався хтось лінькувато.— Розорять вщент край наш, пооб'їдають усіх до п'ят.
— У моєму колишньому полку в селі Лісківцях п'яний драгунський капітан з денщиком не втрапили додому й почали грюкати в хату до писаря,— розповідав Савич.— Писар їх не впустив, капітан видобув шпагу, денщик — палаша, і почали штрикати в двері, а далі розбили вікно й влізли до хати. Писар ухопив лопату, що нею хліб у піч садовлять, шелехнув капітана, а денщик утік, покликав солдатів, драгунів, почали вони добувати хату. Писар довго одбивався, а далі бачить, що непереливки, дітей і жінку запхав на горище й сам туди виліз, і драбину за собою втягнув. Тільки тим і врятувався. А солдати забрали сало і все чисто з скрині, побили посуд...
— Будемо мовчати, поб'ють голови.
Я впізнав голос Полуботка.
— Писар з драгунами потім "учинили віру,,— оповідав далі Савич.— Драгуни поклялися на іконі, що не були в хаті, а писар, що нікого не бачив і ніхто на нього не нападав. Він бо теж боїться: спробуй доведи, що не він, а вони напали перші. їх багато... Й судитиме військовий суд.
— Дожилися, козаки,— густий, басовитий голос — Чужі суди нас судять.
— Ніхто нас не судить... Завели, неначе над покійником. Ми що, на похорони зібралися?
Я здогадався, що то промовляє гетьман. У голосі гнів, але не вгадати, на кого гнівається йогомосць — на старшин чи на драгунів.
— Чого заснув, кобзарю? Вшквар... Розвесели... Може, склав чи почув якусь нову?..
Загули бунти, жалібно задзвеніли приструнки, раз і вдруге, дужим голосом кобзар повів пісню:
Пожурились, милі браття,
Що на ногах кайдани:
Ой тепер-но ми, милі браття,
На вік вишній пропали.
Ой бери, пане, зброю й жупана,
Ще й коня вороного,
Тільки не бери в неволеньку
Козака молодого...
— Оце розвеселив! Кобзарі пішли... Скиглії... Йди пріч... Під церкву.
Кобзар вийшов з хати, бандуру, неначе мертву гуску, ніс у правій руці. На його обличчі—страх,—гетьманський гнів не абищиця, але й іскорки вдоволення в очах. Либонь, вдоволення було більшим, аніж страх. Саме так я подумав. Людина — се міра. Міра багатства, страху, радості, підлоти, помсти, совісті. І все те в ній переколочене, перебовтане. Одного тіль-тіль, іншого багато. Часом людина може прожити життя і не знати, чого в ній більше. По-справжньому все проявляється в найбільшому щасті або в найбільшому горі.
Кобзар ішов важко, голова хилилась нижче й нижче. Почав перемагати страх.
У хаті — неприємна мовчанка. І враз чийсь догідливий голос:
— Викуримо по люльці, панове.
Перший, як і годиться, вийшов гетьман: сива, з величезною жовтою лисиною голова похилена, вуса відвисли, на обличчі все ще сліди вдаваного чи справжнього гніву.
Я перейшов на іншу призьбу, за причілок. Причілкове вікно також прочинене, з хати знову долітав гомін, тепер вже притишений. Голоси молоді.
—...Наш гетьман чоловік сумирний і добрий, за Україну стояти не вміє, хто не нападе, всі деруть... Нам би гетьманом чернігівського полковника, не так би він за Україну став і москалям її розоряти не дав. В його полку москалі волі не мають.
— Стати б усім сукупно... Вигострити шаблі... Тільки цей голос і упізнав. Він належав молодому Маркевичу, сину лубенського полковника Андрія Маркевича, рідного брата гетьманші. Йому всього лиш двадцять три роки, він один сидів серед поважних старшин, його батько найдовався в поході Дербентському, лишив на уряд сина, хоч проти того й повставала полкова старшина. Я пам'ятав Якова по Академії, одначе він старший від мене, скінчив її торік.