Але вчився я тільки три зими. В першу зиму, в заметілі, батько носив мене до школи зашушканого в кирею. Дуже вже йому хотілося, аби я став писарем або канцеляристом... Одначе батько з тої клятої війни турецької не вернувся. Цар вискочив з неї без шапки й штанів, а батька накрила сира земля.— Миля вибив з люльки попіл об закаблук, підвівся.— А з ним загинув і останній лад у нашому господарстві. І наука моя скінчилася. А те, що вписався в козаки… окошилося на мені ж. Бо як виріс, то й мене забрали на війну. А що було далі, я вже тобі розказав. Писав цареві, щоб заплатив за службу та полон — по всіх інших країнах за те платять,— і на всі картки мені відмовлено, а останній раз пригрозили секвестром. Краще б я в голландця чи навіть у турка лишився.
— В чужій вірі! — жахнувся я.
— Ет… що там...— Миля відвернувся,— Віра в тобі... Якщо вона є.
Ту ніч я гаряче молився Богу, щоб простив йому цей тяжкий гріх і інші гріхи, бо постеріг я й те, що він не вірить у святі чуда й навіть... у безсмертя душі.
— Куди ж... ішов ти, де твоя вітцівщина? — запитав я.
— У цих краях,— повів рукою Миля, але де саме його батьківське дворище, чомусь не сказав.— Сестру шукаю…Може, знайду...
Я розчулився, трохи не заплакав і сказав, що буду йому братом, допоможу шукати сестру і, коли знайдемо її, стану їй братом.
— Я брат безмаєтний, а ти — голий,— сумно і якось мляво мовив Миля.— Куди ми її візьмемо...
Я почав його переконувати, що ми працюватимемо й застаткуємо…
Миля усміхався. Мені здалося, що він не вірить, що знайде сестру й не вельми клопочеться тим. А я навпаки — загорівся, запалився, мені вельми хотілося допомогти товаришеві, й далі ми заходили до всіх жіночих монастирів, які траплялися по дорозі.
Ми переночували на рундуці в шинку. Після того, як Миля похмелився, у вас не лишилося й шага. Миля ще трохи посидів під шинком, а далі вмився з криниці й сказав:
— Ходімо до Ніжина. Там базар великий, крамниць багато...
Я здригнувся. Не випадало мені туди йти, хоча й тягнуло непереможно. Я не знав, чи вже там Толстой, чи вже вийшла за нього Уляна. Побачити б її на мить...
Ні, цур, обійду Ніжин десятою дорогою. Побачу, роз'ятрю серце. Та й як явлюся Улясі на очі отакий обірваний, захланний? За недовгий час я зчорнів, схуд, якось у корчмі заглянув у вмазане в стіну люстерко й не впізнав себе. І я збрехав Милі, що був у Ніжині недавнечко. Миля також вже побував там, обійшов усі монастирі, йому взагалі було байдуже, куди йти, аби тільки йти. Його мандрівна душа жадала дороги, волі, нових пригод, без того, либонь, вже не зміг би й прожити. А Улита — то більше приключка і притлумлена біль у серці. В кожної людини має манячити щось попереду, велике чи маленьке, інакше їй дуже важко жити.
Саме отак важко й безнадійно на той час жилося мені. Попереду — порожнеча, безкінечна вервечка сірих днів. І хоч для мене також не мало значення, куди йти, дорогу вибирав я. Ми вдарились на Плоске, Мрин, Козари — в обхід Ніжина. Мені вже не хотілося розлучатися з Милею, хоч трохи й розчарувався в ньому за оті проциндрені сорок копійок, щось таки вабило в ньому.
* * *
Ми йшли до обіду, дорога була гарна, поміж верболозів, поміж боліт, сосняків та хвойників, траплялися й ліси великі, дрімучі, в одному такому лісі ми перепочили та підхарчувалися малиною. Її тут було гибіль, малинові хащі, густі, поплутані, тягнулися в глибінь лісу, здавалося, то зелена колюча ріка, окроплена червоним, плине під високим верховіттям. В передобідню пору дорога повела нас поміж широких піль, де, обкурені рудим пилком, доспівали жита — покляклі, безшелесні, рідкі; великі золотисті кузьки гнули донизу, до сухої землі колосся. На горбі біліли постаті — там жали ячмінь, котрий доспіває першим. Дід і троє жінок, одна з них, либонь, господиня, дві інші — челядниці. Нива велика, вони тільки розпочали її жати.
Мені на подив. Миля, оддавши короткого добридня, взяв ввіткнутий носком у землю серп і почав жати. Ніхто його не проганяв і не казав нічого, а він жав і жав, загрібаючи широкою долонею коротке, тлусте, міцне стебло — останні весняні дощі ще встигли. підправити ячмені. Тільки раз розігнувшись, усміхнувся широкою усмішкою й кинув вдоволено:
— Бач, не розучився.
Челядниці попідводилися, зайняли постаті за Пилипом. Дід розкидав перевесла, господиня в'язала снопи.
— А ти чого стоїш,— гукнув до мене Миля.— Складай у полукіпки снопи.
— Я... не вмію,— мовив знічено.
— Зумієш. Носи до купи. Я покажу. Це дуже просто,— показував Миля.— Один сніп наспід, потім по два з кожної із чотирьох сторін колоссям досередини, тоді отако, поверх них ще двічі по два, далі — по одному, а наверх — шапку.
Полукіпок стояв як лялечка.
Наука справді нехитра, але коли припікає сонце, чоботи ковзають по ріллі й стають важкі, неначе до них вчепили колодки, і мліють руки, сповняти її непросто. Я ледве дотягнув до полудня. Миля ж працював до вечора.
І працювали ми ще два дні, поки не вижали ниву, й заплатила нам господиня щедро.
— Будемо ощадити,— сказав Миля, підкидаючи на долоні мідяки та срібний таляр, який поблискував зверху.— Вистачить нам на дві неділі або й більше. А там я приведу в такі краї... де ріки з киселю і береги з житняку. Сідаєш на берег, ламаєш окрайця і — ложкою в річку.
Я недовірливо поглядав на нього.
— Пригадуй страви, які тільки знаєш, вибирай. Всі замовимо в корчмі...
"Вибирай страви" не в'язалося з ощадливістю, та й не вельми мені хотілося їх вибирати після борщу з карасями та заправленої олією гречаної каші, якими нагодувала нас на дорогу господиня.
Але йшли ми цілий день, і на вечір у моєму голодному животі вуркотіло, як у жлукті, в яке вкинули розпечений камінь. Я перебирав у наметі страви, які колись бодай куштував, намагався вгадати, які наїдки чекають на нас у корчмі. Моя голодна мрія шикувала миски з вергунами, борщем з поросятиною, полумиски з галушками, локшиною, гречаними млинцями та пампушками з сиром, пирогами з маком та медом. Ясна річ, всього того одночасно не могло бути в жодній корчмі світу, одначе корчма нам трапилася багата, й були там справді вергуни, і лемішка, й млинці, хоч і не гречані, але м'які, пшеничні, й узвар із сушених слив та терну.