І ще Корб писав: "Навіть люди більш, які наймаються за певну плату, не можуть за власним бажанням відійти від своїх панів... Та що там казати, московити не можуть терпіти волі й, здається, вони навіть самі ладні опиратися своєму власному щастю, оскільки цей народ не створений для щастя..."
Не знаю, що думали Борзаківський та Рубець, а я думав про те, що все-таки добре, що в нас інші порядки, інші закони. Одначе й ту мою радість перепиляв своїм скрипучим голосом Рубець:
— Усе це й нас чекає. Нікуди ми від нього не дінемося. Від законів московських та порядків їхніх. І від царя також.
Він мовби наврочив. Бо на кінець нашого московського гостювання сталася притичина, яка викликала в нас і насміх, і подив, і страх. Ми збиралися в дорогу, й цар власною персоною приїхав провести гетьмана. Був у шитому золотом каптані, усміхнений і урочистий, попліскував гетьмаца по спині велетенською засмаглою рукою, пив і їв за чотирьох, сміявся, аж порохня сипалася зі стелі, й раптом уловив з розмови за столом, що в когось із козаків болить зуб. Петро рвучко підвівся й зажадав, аби йому показали того козака. Вмить приволокли Рубця, посадовили на лаву, цар видобув з шкіряної готувальні велетенські кліщі, наказав Рубцеві розкрити рота й вхопив корінного зуба, рвонув, кліщі клацнули, в роті у Рубця хряснуло, й зуб упав на підлогу. Рубець застогнав, цар моргнув своєму денщикові, й той прибіг з кухлем горілки. Рубець випив, похлинаючись. Червона, з кров'ю горілка текла йому по підборідді, капала на жупан. Вдоволений цар сів за стіл і кутуляв ковбасу з капустою. По тому, як у Рубця стухла щока (ніхто не знав, здоровий чи хворий зуб вивихнув цар), козаки кепкували з нього, казали, що він відбувся дуже легко, за два дні цар лікував якусь бабу, випускав їй з печінки довгим шилом воду, й після того баба сконала, ще й лежала два дні непохована, бо цар-лікар зажадав власноручно вчинити розтин тіла, та не мав часу.
Петро від'їздив до Ревеля, ми ж верталися додому. По дорозі довідалися, що по царевому указу через його посланця Писарєва на свято сходження Святого Духа взято з Києва митрополита Київського Іоасафа Кроковського, а з ним купно й архімандрита Печорського Іоаникія Санютовича, ми з ними розминулися в дорозі, митрополит був хворий і помер у Твері, де його й поховав тверський архієрей.
Здавалося, ми привезли з московського гостива цілу купу лих: довгий час стояла страшенна засуха, й згорів у Києві Печорський монастир з усіма скарбами, окрім печер, а за три дні — Поділ, окрім Академії, аж до побережних дворів. І вигоріло в Чернігові все старе місто, стояла тільки катедра архієпископа чернігівського, яку ледве загасили, та ще кілька кам'яниць.
Від Чернігова лишилося чорне згарище. Печальне й сумне, й навіть вороння над нами не крякало, лиш де-не-де ворушилися на попелищах згорблені постаті, зачувши стукіт кінських копит, розпростувалися, й обличчя тих людей здавалися також спаленими. Немає в світі нічого страшнішого, як пожежа, людські серця по ній стають, неначе головешки, а попелища людських душ німують чорнотою. А ще ж був оскуд на хліб і на овочі, й зима накочувалася на місто, як білий саван. Дім і обійстя Полуботка над Стрижнем заціліли.
Одначе для мене всі ці страхітливі лиха вже не мали жодного значення, я не бачив їх, не думав про них, вони втонули в моєму власному горі, яке вразило мене, наче куля пташину, котра летить до свого гнізда, про що виспівано в пісні.
У Севську Рубець оповів мені про те, що сталося двадцять шостого червня в домі Меншикова — про веління царя звінчати Петра Толстого з Уляною. Прямий і нелукавий Рубець вважав, що пора мені знати про те, й порадив не їхати до Глухова.
— Не печаль свого серця, не рви його... царського веління не переінакшиш,— сказав.— Ти козак... Козак з горя не плаче. Та й... Може, горе не велике... Бо чи й оддав би гетьман за тебе панночку... Ще знайдеш дівчину до любові. Або я тобі знайду. Таку кралю...
Але я рже його не слухав. Коні ще були нерозсідлані, стояли на постоялому дворі, біля конов'язі, я відв'язав свого, упав у сідло й полетів на Глухів. Я ледве тямив, що роблю, просто не міг стояти на місці й слухати Рубця, я не знав, куди подіти себе, мені зчорнів у очах світ, розпач розпирав груди, там палав вогонь, і я гасив його тугим степовим вітром, хапаючи його розтуленим ротом. Я загнав коня, найняв у придорожній корчмі єврея з кіньми, й на них приїхав у Глухів. Я не знав, що робитиму, що скажу Улясі, але до неї мене не допустила гетьманша. Вона давно знала через гетьманових кур'єрів про царську волю, пишалася тим, величалася й не допускала навіть мислі, що щось може стати на заваді.
Двоє козаків припровадили мене до світлиці гетьманші, самі вийшли за двері й стояли там, готові по першому ж поклику вскочити до світлиці й схопити мене, а може, й посікти шаблями, я чув потупування їхніх чобіт за дверима, сама ж Анастасія Марківна стояла обіч столу в довгім темнім строї, в чорній хустці, схожа на черницю, сувора, строга, владна.
— Ти або несповна розуму, або божевільний. Ти розумієш, що таке царська воля! Не накликай на себе лиха,— одкарбувала темними вустами.— Забудь і викинь з голови. І не було нічого. Нічогісінького! Бо й не було.
Я похитнувся, сперся на кахляну піч.
— Я... тільки побачусь з Уляною.
— Для чого? Вона вже примирилася, каже, що, може, це й на краще. І тебе бачити не бажає.
— Неправда! — несамовито вигукнув я і враз зімлів душею, вона полетіла кудись униз, у чорну прірву. Я не все розумів, був неначе в тумані, одна думка яріла в голові — це — кінець. В мене більше немає нічого.
Мене доконали слова Анастасії Марківни, в яких була своя. страшна правда:
— Втям, Юліана не просто дівка... Її батько — гетьман. Він в одвіті за всю Україну. Зичить їй добра... Юліана розуміє це. А ти — не хочеш зрозуміти.
— Не хочу... Не можу,— прошелестів спеченими вустами.— Я хочу її побачити. Я їй скажу... Очі гетьманші налилися жовтим вогнем:
— Запам'ятай: на цьому подвір'ї ти був востаннє. Якщо ступиш ще хоч раз... будеш розірваний псами. Я вже віддала таке веління вартовим козакам.