Козаки ще тоді, десять літ тому назад, кричали на гетьмана нашого полковника. Якби їм такого вождя...
— Якого там їм вождя... Їм помиїв добрих та дерті. Череда, вона череда і є,—буркнув Рубець.
— Та що ти таке кажеш,— обурився Борзаківський.— Скільки валечних козаків прославилися під Ревелем та під Дербентом...
— Еге ж, на чужій війні. А їхніх малжонок та дітей москалі женуть на фортечні роботи...
— Розсмикали народ, розтягли...
— А я що кажу,— похмуро правив Рубець.— І вся громада… Хто в луг, хто в плуг. Скільки є таких, що ладні злизувати порох з чужинських чобіт, якби тільки їх не чіпали. Посхиляли голови — погублені копійки на землі шукають, позгинали шиї, лишень накладай ярма. Ще й тих, хто прагне волі, тягнуть до дуба...
— Та ж не всі, не всі,— гарячкував Борзаківський. Його вродливе продовгувате бліде обличчя розчервонілося, очі сіяли іскри.—Ще ж недавно, згадай... За Мазепою... Кинув вождь клича...
— Який там вождь і де він кинув клича? В себе в подушках? — Рубець цідив слова крізь тонкі губи, ледве розтуляючи їх. Його обличчя бридилося, на чоло лягла тінь.— Перехитрував сам себе батуринський гетьман. Таїв од усіх свій замисел, клявся цареві в дружбі, от і дотаївся. Розтягнули цар та Меншиков усе військо гетьманське — п'ять тисяч під Ревель, п'ять тисяч у Глухів... і лишилося з ним врешті-решт п’ять тисяч козаків, які нічого не знали, не відали. І коли гетьман відкрив їм свій замір, порозтуляли з дива роти. І навіть тоді гетьман барився... А цар Петро — картку за карткою: Мазепа, в супротив нашим указам та велінням, робив з вас панщинників. Я, білий цар, за вас, за ваші вольності, а Мазепа хоче одібрати у козаків звання козацькі, хоче запровадити вас у рабство. Отако він писав. А гетьман твій — води в рот набрав. Хіба не так? Заціпило йому. У царя війська двісті тисяч, а шведів жменька. Та й ті обтіпалися, обносилися, охляли, тиняючись по Європах. Не дав їм гетьман підмоги.
— Старий він уже був, вельми старий,— скрушно мовив Борзаківський.— Он Орлик...
— Орлик, сокіл, горобець... І правильно зробили ті козаки, що не пішли за Мазепою,— раптом підніс голос Рубець.— І не підуть вони ніколи... Правдиво, Іване, я кажу?— Зненацька повернув до мене голову, і його гострі брови-ножі зійшлися на переніссі. Сухе обличчя випромінювало неприязнь. Я щось забелькотів, бо ж не знав, що сказати. '
— Чого це ти унадився до нас?.. І вуха в тебе, як вареники... Такі вуха багато вміщають. Так дай одвіт — правдиво я кажу чи ні? Що ти думаєш про Мазепу та про царя нашого? *
— Цар... він від Бога. Так нас учили... Він нас від ворогів захищає... А Мазепа?.. Не знаю. Малий я ще тоді був... Анахтему йому в церкві проголосили...
— Тоді ти був малий, а тепер надто великий. Схоже, що кажеш правду. І все одно тебе треба повісити на сосні. Про всяк випадок. Стільки тепер донощиків розвелося...
— Я не донощик.
На обличчі Рубця — й тіні усміху. Воно жорстоке й суворе.
— А хто ж ти такий?
— Не знаю. Ніхто...
— Ну, а коли ніхто... Нащо тобі ряст топтати. Бачиш оту сосну, а на ній товсту гілляку...
— Досить, Василю, не лякай хлопця,—обізвався Борзаківський.
— Та який він хлопець. У нього вже матня протрухла. Може, він уже стонадцять доносів написав? Занадився до канцелярії, сидить і слухає.— Й колупнув великим, сливе колійським ножем землю. Цього ножа носив з собою скрізь, ним підстругував пера й ним же наштрикував сало,
Я розгубився, але чомусь не злякався. Таки не міг зрозуміти, жартує чи погрожує насправжки недовірливий і ядучий Рубець. Чомусь був переконаний, що він, не мигнувши оком, може виконати свою погрозу.
— Не чіпай ти його,—врешті гримнув Борзаківський.— Твої жарти...
— А я не жартую,—похмуро кинув Рубець.— Я бачив, як він молиться... Він дуже святобливий. Нехай поклянеться на хресті…
— Та ж ми нічого не говорили,— обурився Борзаківський.— Споминали минуле... Яким був Мазепа... Немудрим був, ти сам сказав. Йди, Іване, подивися на коні.
Я здогадався, що Борзаківський відсилає мене, аби поговорити з Рубцем наодинці.
По тому Рубець більше мене не чіпав, а моє серце тануло від вдячності Борзаківському. Таку вже мав вдачу, комусь та офірувати себе. Нині офірував Борзаківському, а також Улясі, в чому боявся зізнатися собі. І носив її в своєму серці, носив скрізь і повсюди, день за днем, слово за словом перебирав у згадках всі наші розмови, всі перемови, позирки, почувався щасливим і нещасним, бо в щастя повірити не міг, почувався незмірне багатим на щось таке, що дається тільки окремим людям, і не хотів забігати далеко вперед думкою: що з того буде, мабуть, нічого, але я й так маю багато. Ні, неправда, я переживав страшенно, адже прагнув одвітного кохання й сподівався на нього своїм спраглим серцем. Сподівався не надіючись.
* * *
На Петра і Павла з Глухова приїхав до Чернігова маршалок двору гетьманського з таємною звісткою, про яку того ж дня знав увесь хутір: одразу по закінченні успенського посту від сина лубенського полковника Якова Маркевича (всі казали: "Від Насті-гетьманші,) прибудуть свати.
Життя на хуторі над Стрижнем, яке плинуло спокійно та рівно, заклекотіло, так клекотить тиха річечка, коли вкочується у вузьке русло. Від Петра і Павла до кінця успенського посту часу — кіт наплакав. Роботи вистачало всім, навіть мене Оленка приставила до діла: вертілася перед мною у все нових та нових уборах і запитувала, які їй найбільше личать. А я тямив у тому, як баран у Біблії. Оленка вертілася переді мною, й мовби самі сідали на неї і потім злітали люстринові шнурівки з золотими та срібними сітками, штофні, полутебенькові кунтуші, парчеві керсетки... На заручини вона збиралася одягнути кунтуш грезетовий, біло-рожевий, обкладений сріблом і золотим газом з парчевими закладками; золото й срібло сяяло, й сяяли Оленчині очі, й шовком переливалася довга коса, й чимало волосин випручувалися з неї, вилися довкруж голови, творячи з дівчини кульбабу.
Але часом і на неї находив якийсь дивний смуток, й тоді вона йшла до мене та тихо просила:
— Заграй мені, Іваночку, чогось журного. Скоро поїду од батенька… І вже хіба приїду в гості. І тебе отакого... щирого не побачу.