Від'їхав, коли почалися відзимки. А вони бувають лютіші за зиму. Одааче Бог-вседержитель був милосердний до мене, грішного, який повставав навіть проти нього за край свій і нарід свій, але ж не дав мені загинути, хоч послав чимало страждань та випробувань у дорозі.
До Брянська я доїхав з нашим купецьким обозом, допомагаючи обозникам, але там обоз зупинили московські митні застави й почали шарпати його, та так, що обоз знявся вночі й поїхав назад, я ж продовжував путь на Москву, не мав грошей для ночівлі на постоялих дворах й кочував де доведеться. Одного разу, вже за Калугою, порятував людей, і вони дали мені припасу на дорогу. А трапилося таке: на тих людей напали розбійники, зачинили їх усіх у погребі, а самі почали пакувати на сани їхнє добро. Була неділя, всі люди пішли до церкви, і я, побачивши те, взявши два пістолі, пішов на подвір’я й налякав пострілом розбійників та випустив з льоху бранців, і вже разом ми відбили сани з повантаженим добром. Припасу мені вистачило на більшу частину дороги, яка лишилася.
На дворі в князя-папи в Пітербурху наших не знайшов нікого. Старшина сиділа ув'язнена в Петропавловській фортеці, челядь розбрелася хто куди: декотрі поїхали на Україну, кілька чоловік поневірялись на роботах. У Ямській слободі знайшов Полуботкового челядника Матвія, а також Савичевого челядника Охріма. Вони промишляли тим, що виловлювали в Неві дрова, рубали й продавали їх. Ще один челядник, Чарнишів, разом з полоненими шведами загрібав сніг та кінські кізяки на Невському прошпекті, дочікувався літа, аби податися додому.
Мені вдалося влаштуватися грубником в купецькому домі в кінці Адміралтейської набережної за старим поштовим двором. Але я не тільки топив груби, а й робив усіляку іншу роботу — допомагав вантажити мішки в купецькому гамазеї та порав коні. Хоч по Пітерських вулицях сновигало в пошуках роботи чимало голодного обшарпаного люду, нас наймали охочіше за них. Першу ніч (до того, як знайшов собі певне місце) ночував у Матвія, в темній і чадній підкліті, в якій спало чоловік двадцять. Там стояли сморід і хропіння, але, наморений дорогою, добувшись врешті до мети, я заснув мертвецьким сном. Опівночі мене розбудили — в підкліті стояв галас, в прочинені двері клубками котилася пара і в ту каламуть пірнали напіводягнені челядники. Я вибіг чи не останній.
На вулиці — ґвалт, крики, торохтіння тріскачок сторожів, дзвони на сполох, всі бігли в бік Адміралтейства, десь там, далі, вставала заграва. Пітерські пожежі — страхіття, якщо вогонь розгуляється, то ковтає вулицю за вулицею, стрибає не тільки з будинка на будинок, а й біжить по вистелених із соснини мостових.
Запрудженими вулицями добігли до Літнього саду, а там — справжнє стовписько, людський вир, у якому мелькали сіряки, кучерські каптани, купецькі кожухи й навіть боярські шуби, триухи, гостроверхі горностаєві шапки й облізлі овечі, й обличчя перекошені, злякані, зяпали розтулені роти, в блискучих очах — відсвіти пожежі. Ми тиснулися наперед, а назустріч виривалися інші люди, розкучмані, розкуйовджені, розшарпані, з похмурими обличчями, й мовчки чалапали геть. Їх хапали за поли, розпитували, що саме горить, але вони не відповідали. Врешті вдалося зупинити хмільного (не встиг прочуматися) купчика, який з реготом розповів, що то цар утнув штуку — завтра перше квітня й він наказав привезти кілька розібраних хат, скласти на купу та підпалити. Купчику не вірили, якийсь офіцер схопив його за петельки, спробував тягнути до поліційної управи, але купчик відбивався, божився, що сказав правду, врешті, ту його розповідь підтвердило ще кілька чоловік.
Люди помалу розходилися. Гомоніли між собою стиха.
— Дотепний у нас цар,— бубонів позаду мене шепелявий голос.— Весело живемо. У жоднім государстві немає таких веселощів.
— Еге ж, весело всім. І нам, і панам.
— Слава Богу, що їм також. На тому тижні по Неві бояр тягали мотузками з однієї ополонки до іншої...
— Якова Пушкіна цар посадив на курячі яйця й сказав: висидиш курчата — лишу живим, не висидиш...
І раптом:
— Ой, на ногу наступив!..
— Не роззявляй рота... Не ходи в лаптях...
— Так уся ж Московія в лаптях... Цар взув...
— Що, що?!.
— А те...
— Та я тебе... Ей, солдат!..
Щось крякнуло, хряснуло, почувся стогін, далі тупіт ніг. Я також кинувся навтьоки. Подалі од гріха! З свідка легко перетворитися у винуватця. "Ті, що не донесли, ті, які не хапали крамольника, несуть однакову кару з крамольниками",— проголошує царський указ. Государство з донощиків!
* * *
...Минув тиждень, як я прибув до Пітера, одначе тільки й довідався, що Полуботок та інші старшини знаходяться в підземеллях Петропавловської фортеці, спочатку вони сиділи по одному, далі — по четверо, тепер їх знову розвели по одному. Матвій віддано чекав на свого пана, проте нічого про його долю не знав, та й боялися люди говорити про в'язнів, тримали язики на припоні. Ходив я по набережній, дивився здалеку на фортецю, а вона стояла похмура, сіра, куталася в тумани, неначе в дрантя. Високо в небо зводилися башта з флюгером-корабликом і церковна дзвіниця, тільки найбільший богохульник, підлий узурпатор міг додуматися до такого, аби поставити при катівні церкву з дзвіницею. Там стогони катованих заглушають святу молитву, там не можна замолити кров, бо тече вона щодня із ран, завданих знаряддями ката. Найбільший кат сидить у палаці, менші сповняють його хижу волю.
Моє серце стискалося, квилило й плакало, адже там, за сірими стінами, капала на кам'яну підлогу кров найправеднішої, найсвітлішої людини моєї землі. Гетьман прийшов у це. місто, аби за всіх сказати правду, захистити всіх моїх земляків.
Я шукав хідників до тієї фортеці, шукав хідників до душ людей, які мали до цієї фортеці доступ. Деякі можна було відімкнути золотим ключиком, і тоді я відважився на відчайний крок. Я знав, що не побачу гетьмана скоро, зболілим серцем вгадував, що, либонь, не побачу його вже ніколи й не зможу повернути йому коштовного перстня, й... продав його. Продав за чималі гроші, й посипав перед собою стежку золотим піском, і пройшов по тій стежці чималеньку путь. Спочатку мене вів один фендрик — служка найнижчого, чотирнадцятого, розряду, чоловічок у сірячині, з-під якої виглядали драні чоботи, далі тримався за каптан піддячого Юстиць-колегії, і врешті випала мені "честь" частувати нотарія Розискної колегії, котру майже всі в місті називали по-старому — Таємною канцелярією. Це був гіркий п'яниця, пропияка, й тримали його на службі, бо таких людей на тодішніх пітерських службах було багато, сам цар показував приклад на тій хмільній путі. Ледве він починав п'яніти (тоді в нього по обличчю розповзалися червоні плями), як ставав надзвичайно підозріливим, неговірким, тільки шикав, прикладав до вуст пальця, недовірливо поглядав на тих, що сиділи за сусідніми столами або заходили до питейного дому, й так само підозріло дивився на мене. І щоразу перепитував, мовби вперше бачив, хто я такий і чого тут сиджу. І я вдавав безжурного бражника, гультіпаку, хихотів або починав тихенько мугикати якусь пісеньку. Я розповідав йому, буцім служив дячком у Глухові й за хороший голос мене взяли до Москви, до Троїцької церкви, та я почав пити, й мене вигнали з церкви, й втекла од мене жінка... Оце, про жінку, нотарій любив слухати найдужче й тоді сміявся дрібним смішком, затуляючи долонею рота.