І однак простягнув руку:
— Дайї
— Це татків перстень...
— Він мені потрібний.
— Для чого?
— Зробити те, що мав би зробити Яків.— Спалахнув і одразу пошкодував і на свої слова, й на свій гнів. Узяв її руку в свою разом з перетнем, і тримав довго, не знаючи, що мені робити. Потому сховав перстень. Оленка зітхнула й заговорила мовби сама до себе:
— А я тепер розумію... чому ми тинялись по далеких хуторах, чому перестали їздити в Глухів. Яків ховався від тата. Боявся. Він... Він розумний,— підвела голову й знову опустила.— Ну, може... хитрий. Через те й Артельний... і інші офіцери... У карти їм програвав, і цьому Рум'явцеву також... А сам... Та його чорти обіграти не зможуть, якщо захоче. Жид же...— І несподівано: — А що буде з батьком?
Я намагався заспокоїти її, але й сам гаразд не знав, що загрожує гетьману. Одначе відав: цар із своїх кам'яниць випускає рідко кого. І не випадково чинить усі ці дізнання сам. Він не лише проти Полуботка, а проти всієї України. Задумав так...
Все ж сказав:
— Не знаю. У пана гетьмана гріхів немає. Либонь, потримають і випустять. Цей Рум'янцев визбирує всілякі колючки. Хтось комусь щось недодав, хтось у когось щось взяв. Але ж... Ось і у вас побував. А надісь, від'їхав задоволений?
— Ще й як. Рота до вух розтягував. Яків йому подарунків надавав.
Ми ще погомоніли трохи, і я сказав:
— Оленко, накажи, щоб поставили наші коні, та й ми в тій дорозі далекій животи не розпасли.
— Ой, яка я...— скрикнула Оленка, а поза тим кинула на мене пильний погляд: її, либонь, здивувало, що я майже віддав їй веління.
Оленка пішла, а я підвівся, аби розім'ятися, знову розглядався по світлиці. Ті самі ікони, картини: гармата, а біля неї козак; бичок з головою ведмедя; у німецькій шафі біля вікна на полицях вишикувалися пляшечки з ліками, ступки, стояли там і штандглази, аби брати точну міру ліків. "Боїться смерті Яків, боїться",— подумав я злостиво. На маленькому столику з різьбленими ніжками лежав товстий зшиток. Я не втримався й заглянув до нього, а далі перегорнув кілька сторінок. "Присланий з Малоросійської колегії ундер-офіцер з указом брати штрафи з бородатих купців",— читав я.— "У лазні з братом Андрієм мився й коня дарував йому молодого, гуляного". "Пригощався". "П'явки приймав і пігулки, й лексацію після них мав хорошу". "Оглядав свинарник, поросних свиней 15, кабанів З". "Метіль була велика, тетеруків і рябчиків повно". "Золотарю Івану за позолоту до рондів і шаблі дав червінець". "Дав Чубу за чинбу зайців і куниць 9 копійок. На нитки до кунтуша 3 копійки". "Програв у карти 5 карбованців". "Переглядав табуни: лошаків 42, телят 49". "Принесли вовка", "Прийшов указ втікачів з Ладоги всіх розшукати". "Февраля 7 неділя — сирні запусти". "Розказував один чоловік, що десь у річці риба запливла, 24 аршини, вода спала, і вона осталася". "Кагви напився. Кав'яру купив 1 пуд за один карбованець, і шкури шкапині дешеві".
Далі я не захотів читати. Бридко мені стало й образливо страшенно. Рушиться небо, світ наш український рушиться, а він у своєму даріуші... про свині поросні та шкури шкапині. Довго проживе цей чоловік, пожитково... і — порожньо.
Вечеряли ми з Оленкою в тій самій кімнаті, наріжній, що й колись. Слугувало дві наймички. Оленка розпитувала про Пітер, звичаї й порядки московитів, в що одягаються тамтешні молодиці (звичайне, жінка!), а потім запитала, що я збираюся робити далі.
Я відказав: сповнятиму гетьманове веління, а яке, сказати не можу. Вона допитувалась, але я мовчав. Оленка розгнівалася, одначе й одійшла одразу, мовила:
— Якийсь ти не такий, Іване, як був колись.
Я подумав, що за кілька останніх днів чую це вдруге.
— Як це не такий?
— Ну, зовсім-зовсім одмінився. Я усміхнувся.
— Може, й так... Хоч... ніби такий самий, як був. Але знаю правду людську, це правда батька твого, а тепер і моя. І не боюся нічого, навіть смерті, за правду стоятиму до загину.
Довго бесідували ми того вечора.
Рано-вранці ми з Милею посідлали коні. Треба було поспішати до Михайлівки, доки туди не допався Вельямінов.
* * *
Через два дні під'їжджали до Псла. Було це увечері, нам не радили переправлятися в сутінках на той бік, Псьол — річка швидка, в багатьох місцях крига підлизана водою, але я не захотів чекати ранку. Взявши палицю, перейшов по кризі сам, подекуди пританцьовував — випробував її міць, потому вернувся, й перевели з Милею коні. Вийшли на берег за сто сажнів від маєтку Полуботків. Перед нами зводилася крута громада, я подивився вгору й не побачив неба, то були горби чи гори, на яких стояв ліс, велетенські дерева розчепірили, неначе покалічені руки, голе віття, праворуч сіріли будівлі маєтку. Ми постукали у ворота, завалували собаки, челядник по той бік воріт довго розпитував нас, хто ми й звідки, нарешті впустив, біля його ніг стояв величезний пес, він не гарчав, тільки очі горіли, либонь, пес учений, решта бісилися на ретязях. Челядник, похмурий і мовчазний, повів нас до хати, яка стояла з правого боку двору, панський будинок темнів трохи далі.
У хаті було добре натоплено, навіть жарко, на лежанці, звісивши ноги у вовняних панчохах та шкіряних капцях, сиділа немолода жінка в темній, насуненій майже на очі хустці. Й була більше схожа на чоловіка: обличчя вилицювате, з крутим підборіддям, великий ніс, ще й темний пушок над верхньою губою. Це й була Марія, про яку нам казав гетьман. Ми вклонилися, сказали, хто такі, звідки їдемо. На обличчі Марії не ворухнулася жодна рисочка, я навіть подумав, що вона глуха, повторив усе спочатку, й вона знову нічого не відказала, одначе по її очах я зрозумів, що вона почула все, роздумує. Врешті обізвалася густим, сливе чоловічим голосом:
— Немає молодого пана, поїхав у Лебедин.
— А Гнат? — запитав я.
— І Гната немає, він при панові. Будуть позавтра. А чого це ви роз'їздилися нарізно? — запитала.
— Нарізно з ким?
— Як то з ким? Був уже один сьогодні. Теж з Пітера, від гетьмана.
Я захвилювався.
— Звідки знаєте, що від гетьмана?
— Казав так.
— Як же... Не міг ніхто раніше за нас... А сам подумав, що, може, й справді гетьману вдалося послати ще когось і той гонець добувся поштовим трактом. Марія побачила, що я оглядаюся на челядника, котрий чипів у порозі, звеліла йому вийти. Челядник засопів і вийшов.