На Україну було таємно споряджено найдошпетнішого в тих нечестивих справах фіскала, котрий вмочив свої руки по самі плечі в кров царевича Олексія, не зупинявся перед будь-яким підступом, будь-якою брехнею, бригадира, майора Рум'янцева. Майор отримав таємні повеління від царя знайти всіх людей, котрі хоч слухом чували о тій справі, обнадіяти їх, пообіцяти винагороду, впевнити, аби не боялися Полуботка та інших старшин, і, таким робом добувши свідчення про зносини Полуботка з Орликом, відправити цих людей у Пітер. Отримав Рум'янцев також веління збирати по українських містах людей та впевняти, що їм вестиметься ліпше, коли матимуть старшинами росіян, а не українців, підбивати козаків та посполитих на скарги проти старшин, не гребувати найпідлішими наустами, все те списувати, пакувати й надсилати до Таємної канцелярії. Вже навздогін Рум'янцеву Петро надіслав листа, в якому ще раз нагадував: за добуту фальшивку матиме нагороду. "Потщись послати кого в Запорожжя (краще б з таких, що вельми озлоблені на старшину), щоби такого листа дістати, і грошей на це можеш дати до 5 000 із взятих старшинських, і сподіваюся, за цю суму таке отримати можна". Оренда корчми за рік на той час коштувала один карбованець.
І ще одне веління отримає Рум'янцев: налякати старшин, які підписали чолобитні на закриття колегії Малоросійської, аби вони відмовилися від підписів, а також добути від кількох козацьких громад листи, в котрих би свідчили, що вони нічого не відають, що все то викрутні старшини, яка їм ненависна.
Тримали все те у великій таємниці, і все ж ми довідалися про лиху функцію Рум’янцева. Перший неясну чутку приніс Миля, котрий майже не потикався на подвір'я бутурлінське, пропадав у шинках, де пиячив з іноземними та московитськими шкіперами, матросами, солдатами. П'яний ундер проговорився, що іде зі своїм паном на Україну на якусь важливу факцію, одначе на яку, не знав чи не хотів казати. Ундер служив при Юстиць-колегії, в Савича там був знайомий піддячий, чи, як вони тепер називались, асесор. Торік піддячий приїздив на Україну, жив у Савича, в дорозі тяжко захворів, і був би, мабуть, помер, якби генеральний писар не покликав німця-лікаря, заплативши йому чималі гроші, а далі лікував за приписом лікаря та доглядав дбайливо. Й дякував піддячий Савичу щиро, кланявся доземно, клявся в дружбі довічній. І ось тепер Савич вечірньою годиною навідав боржника. Щойно запитав про посилку Рум'янцева, піддячий злякався й тим переляком засвідчив, що знає про той нечестивий замисел, довго відмовлявся, а потім таки оповів. Він готував папери Рум'янцева в дорогу, й був там окремий папір, інструкцією званий, од самого царя, в ньому списано по пунктах все, що має робити Рум'янцев.
Довго радилися того вечора старшини, зачинившись у горниці в Полуботка. Поклали негайно послати когось на Україну, аби попередив Жураковського про ту московську інкурсію, вибір упав на служника Рублевського з Савичевого почту, персона він незначна, і його відсутності не помітять. Рублевському дали копію з чолобитної, яку підписали старшини, аби пригадали, що писали, решту ж мав переповісти на словах. Одначе по кількох днях тривог, турбацій, рад-перерад вирішили послати когось певнішого, мудрішого, тямковитішого, а саме — Василя Биковського. Склали цілу промеморію, кому і як матися, кому що робити, написали, щоб не вчиняли всіляких шванок, щоб помирилися з кривдниками, все то справи дрібні, ними ж можна згубити справу велику — всієї України. "Помиріться, годіться праві й винуваті перед лихом, від якого потім не буде рятунку",— напоумлював земляків через Биковського Полуботок. А самому пропікала душу гаряча дума, що теж через особисту кривду в рокований час не обстав праве діло; покривдив його вельми підозріливий і себелюбний Мазепа, ой, як гірко покривдив, саме через те й не пішов з ним у трудну для України хвилину. Розпеченим цвяхом загрузла в серці образа, не зміг висмикнути того цвяха. А що всі ті образи, кривди перед тим великим, необмірним, яким є Україна! Так, нехай би він потерпів поразку вкупі з своїм кривдником, зате нині була б спокійна душа. А то ж мучиться скільки років. Жодного разу нікому не освідчився в тім, несе покуту в трагічній самотині. Ото і нині... Переливав той гіркий досвід у слова...
Рум'янцев збиратиме всіляке сміття, підбиратиме всіляку нечисть й висипле те на наші голови. Антону Ганському, полковнику київському, гетьман велів помиритися з кобижчанським сотником, котрого Ганський зсадив з сотництва супроти волі Полуботка, сотнику Любецькому — з попом, від тої сварки чадний дим обкурює і гетьмана, і всім іншим матися обачно, не давати вивідцям ніяких підстав для очорніння порядків українських.
Проте в останню мить Полуботок завагався, й Биковський розшнурував дорожні сакви, а зашнурував свої челядник Полуботка Микола Лагович, всю ніч він вчив напам'ять промеморію, а на ранок її спалили. Лагович від'їхав на Україну.
Щойно зачинилися за ним ворота, як з Коломаку від Жураковського приїхав військовий канцелярист Романович. Він розповів: старшим над військом українським і московським, яке стоїть постоями на Україні, є Голіцин, він повів москалів на Слобожанщину, звелівши Лизогубові вести туди українські полки. Лизогуб полки повів, і одразу туди вирушив Жураковський, а з ним кілька бунчукових товаришів, капелан з дячком, п'ять сурмачів, три трубачі, довбиш, артилерійський отаман з гармашами, хорунжий і писар, гармаші піші та кінні, козаки на палуби, ковалі й шорники — увесь військовий штаб генеральний на чолі війська. Й вельми було сумне те видовище: хорунжий без великої хоругви, бунчужний без бунчука, сурмачі без сурм, политаврщики без литавр, довбуш без котлів, писар без печатки — Вельямінов одібрав усі знаки військові й запечатав, і військо йшло, неначе похоронне шестя, й козаки соромилися дивитися один одному в очі.
Доїхали до Веприка на Пслі, й там їх нагнали гінці Вельямінова на змилених конях з наказом Жураковському вернутися назад. Жураковський давно здогадався, що похід цей обмильний, Голіцин іде не на татар, а виводить з України козацьке військо. До Коломака було рукою подати, й Жураковський покинув обоз й верхи погнав у Коломак, до війська. Він зібрав старшину в наметі Апостола — полковника миргородського, й радилися вони шість дзигаревих годин, і допікав усіх Жураковський, жалив словами гіркими, нагадував про побори московські, про кривди, про стації військові, казав високі слова про честь, в багно втоптану, про славу батьків і подвиги їхні.