* * *
Я вперше побачив, що вечори сині. Сині дерева, синя долина, синій сніг. Найдивніше — синій сніг. Вечори приходять з чорних глухівських лісів, але не чорні, а сині. Тіні від дерев лякливі, тремтливі, падають під ноги й тремтять. І чомусь стає на душі тоскно. Парубоцька пісня побрела на Веригін, а я самотній, з своїми думками й синім снігом. Чому я такий? Чому не такий, як інші парубки? Не горланю пісень, не лізу нахраписте до дівчат? Я всього соромлюся. Й себе самого також. Мені й гарно в цій вечоровій синяві, й сумно, й чомусь трохи моторошно. Прудкі тіні сягнули через пліт, одна затрималася й завила. Тічка! Зашуміло над головою — з сосни посипався сніг. Тільки тут, на Глухівщині, сосни ростуть на подвір'ях. І соснові та ялинові ліси стоять стіною. Глухі, погрозливі, моторошні. Мені тоскно, і згадую мандри, згадую степ, марево над ним...
Сьогодні до канцелярії під'їхав у мальованих глабцях Яків Маркович, їхав удвох із Оленкою, без кучера,— правив сам. Забіг до канцелярії, аби списали копію з якогось паперу, а я підійшов до саней. Я знаю, що Оленка часто бачиться з Уляною, гостюють одна в одної... І хочеться мені запитати.... Не одважуюся.
Пара сірих у яблуках коней ледве стояли на місці, забирали на себе віжки, й Оленка щосили напинала їх. Була в сірій вовняній хустці, критому зеленим сукном кожушку, розчервоніла, весела й трохи відчайна.
— Сідай, Іване, сюди, бери віжки, втікаймо в поле. Або на і край світу. Чи в тебе вже є з ким утікати?
Коні рвуть у неї з рук віжки...
Взяв за гнуздечки коні.
— Не хочеш? Тоді я пущу їх, і вони розтопчуть тебе.— Регочеться.
Я стою, мені кортить запитати про Уляну, треба б мовби поміж іншим. Спаленію, розхвилююся, виставлю себе перед Оленкою дурнем. Вона ж, напевно, все знає... Не знає тільки, що хворію Уляною й досі.
До козирків підходить джинджуристий майор у плащі з чорним хутряним коміром, вітається з Оленкою. Один з тих майорів, які допомагають бригадирові. Либонь, знайомий з нею. І вже зовсім це не той майор, що засідає в колегії. Дзигорить, жартує, округлює очі — розповідає щось страшне й веселе, бо Оленка спочатку теж округлює очі, а далі обоє регочуть. Коні крешуть копитами наледь, напирають на мене, обфоркують мене білою парою. Мене починає розбирати злість: служка я їм з Яковом?.. Але повіддя тримаю. А майор уже й ногу поставив на крило глабців і погладжує медвежу повсть, яка лежить на колінах у Оленки. З канцелярії виходить Яків. Кругле котяче обличчя вдоволене. Потрібну копію взяв. Либонь, ще на якийсь ставок чи млинок. Множить багатство Полуботків зять, множить. Уміє!
Він стоїть біля дверей і не спускається по сходах. Він бачить Оленку й майора і не поспішає до них. Бачить, як заграє до його дружини майор, і не ображається. Мав би підбігти, потурити того від саней,— адже майор залицяється відверто та нахабно,— принаймні сісти в сани й поїхати. А він стоїть. Переминається з ноги на ногу. Мене поймає дедалі більше образа. За нього ж таки, Якова. Який я не тихий, а не стерпів би. А Яків терпить. Чому? Неприємна думка роїться в моїй голові: або він боїться майора, або той потрібний йому. А може... Що?
Бачить щось наперед?
Такої спритності не чекав від власної мислі. Відпускаю гнуздечки, ступаю вбік, тихо цокаю язиком. Коні рвуть з копита, майор відлітає. Оленка підхоплює віжки, але зупинити коні вже не може. Сани зникають у завулку, Яків біжить навздогін.
Увечері я розповів про все Ількові.
— Так Маркович нічого майорові й не сказав? — допитувався той.— А що він взагалі про всіх цих майорів каже?
Чи то я подумав, чи щось подумало за мене: сказати, буцім Яків про цих майорів і тих, хто над нами, шемряє погане. Подумав і засоромився: адже Ілько може передати ще комусь, а той ще... Гидко. До того ж і неправда. Просто мені образливо за нього.
— Полетіла пташка,— мовив Ілько.— Гарна в тебе двоюрідна! А ми... Ходімо сьогодні в гості до двох перепілочок. Годі тобі киснути. Козак ти чи не козак?
— Та козак... осьде матня...— Грубо бравую навмисне. Вечір вже не синій, а чорний. Великі чорні тучі козацькими шапками стоять на овиді й сунуть на нас. Знову буде сніговиця.
Жіночки виявилися замашними, жвавими, веселими, ще й схожими одна на одну. Може, вони були сестрами? Я так і не зміг довідатися, як і того, хто вони: вдови, старі дівки, адже кожній десь під тридцять. Жили в старій хаті, біля якої не було ні обори, ні хліва, ні бодай комірчини. Нас чекали; мабуть, Ілько попередив про наш прихід, бо на лаві на чистому рушникові лежали поліплені вареники. Одна з молодиць затопила в лежанці огудинням, поставила до вогню макітерку.
— То — моя,— прошепотів мені на вухо Ілько.— Мокриною її звати. А твоя — Ївга.
Мені стало соромно, Ілько ділив жінок, як овечок на торзі. Зварилися вареники. Ілько дістав з кишені карафку з пінною Молодиці спочатку комизилися, а тоді випили по чарці, й балачка побігла, як вогонь по сухому хмизу. Ілько розповів, як у їхньому селі силою вінчали дяка, й той утік, удавши в церкві, що нестерпно хоче до вітру, не може втриматися, а одна з молодиць повідала, як її подруга загубила в лузі коралове намисто і як незнайомий козак допомагав їй шукати, згадували інші веселі пригоди, а тим часом надворі загуділо, завихрило — знову знялася хуртовина, хуга.
— Ну, тепер ми додому дороги не знайдемо,— сказав Ілько,— доведеться ночувати.
— Я тебе проведу,— зареготіла Мокрина.
— А як заблудимося обоє?
— Разом — не страшно.
Я паленів, але... вирішив залишитися. А тут і Ілько шепоче на вухо:
— Прикинься п'яним, щоб, значся, не вигнали. Я не можу... Вже один раз прикидався...
Я не знаю, як то прикидатися п’яним й дурникувато посміхався і вимахував руками.
Випили ще по одній.
— Люблю хугу,— сказала Мокрина.— Реве, віє, тут теплот, затишно, а я думаю про поле — як же там нині страшно... і
— Страшно... Так страшно,— раптом мовила Ївга.— Я пам'ятаю... Сиділа біля вікна до ранку... Петра чекала. Серце так боліло... А потім ніби здерев'яніло. Замело його. Через тиждень знайшли по голоблі, до полудрабка прив'язаній. А ми ж тільки дві неділі як повінчалися...