— Що це ти пишеш?
— Позов козака Тупичівського Петра Івановича за млин...
— То це ти пишеш у колегію?
— В колегію. А хіба що?
— Як то що? Не прикидайся дурнем.
— Полтину платить за супліку. Та за папір гербовий десять копійок... Такі гроші...
— А за внесення до протоколу протоколісту — карбованець, канцеляристу, який діло править, два карбованці, капітану, який їде на місце — десять карбованців. Добрі гроші. За діло неправе.
— Та що нам до того. Правота, вона завжди має виворіт. Я вихопив папір і пошматував його. Ілько підхопився, стиснув кулаки. Стояв навпроти мене звихрений, в очах яріла злість, на щоках грали рум'янці. Це був наш перший розмир.
— Ось піду до судді генерального,— мовив я і ступив кілька кроків. Генеральний суддя на той час сидів у підвали канцелярії та пив пиво.
Ілько посунув за мною.
— Чекай, Іване. Ти того... Не кажи судді... Дурний я... І бідний... Не розтямкував, що й до чого.
— Не бреши, Ільку. Тямкуєш ти добре... Хотів заробити...
— Більше не буду. От їй же Богу.— Мене розчулило Ількове дитяче каяття. Ми помирилися. Кажуть, дорога до істини — з помилок, Ілько, подумав я, вже знайшов її.
З колегії летіли указ за указом по судових справах всіх рангів, декотрі укази солдати носили з колегії й нам у Генеральну канцелярію, і були там укази на виклики сотників та полковників по старих судових справах, як, скажімо, виклики сокиринського та глухінського сотників, і дозволи значним козакам ловити рибу в Десні, Сожі, Путі, Бесяді, Судості, Івоті, Убеді, Острі, хоч ті рибні угіддя були давно віддані в оренду, а гроші з них ішли у військову скарбницю й укази з вимогою доповідати кожному полку, кожній сотні, які податки там збирають і куди йдуть гроші, скільки збирають хліба та вигонять куф горілки, скільки в полках та сотнях козаків і посполитих, і укази з забороною приймати в полках запорожців та татар, а також не ширити до них листи, а листи, що надходитимуть звідти, відсилати в колегію. І публікували указ на збирання по всіх полках на колегію тютюнової та бджолиної десятини, а потому послали своїх збирачів податків по всіх полках. Ті укази та промеморії були писані з диявольською хитрістю, по них виходило, що цар та колегія тільки й клопочуться простими людьми, а українська старшина тих людей дотирає. Москва зводила українських козаків та посполитих у сварку з старшиною. Отако він "клопотався" українським людом, а власний люд по всій Московії зубожів до останньої межі, до того ж там заходило на нову ревізію, за якою всі російські прості люди ставали панщинними. Гетьман якось сказав, що по ревізії в Московії зроблять ревізію й тут і всіх українських козаків та посполитих запровадять у панщину. Сього боявся найдужче.
На укази колегії Полуботок наказав дослати в полки універсал, аби десятин не збирали, й сталася в нього з Вельяміновим вельми гостра розмова, генерал навіть ногами тупотів, й погрози кидав, і лютував страшенно. Полуботок вислухав погрози мовчки, одначе, йдучи з двору, мовив, що до десятин і інших податків Вельямінову зась, сього на Україні ніколи не було й не буде.
Того дня ще одним указом Вельямінов викликав до себе судцю генерального, але Полуботок того не пустив. Й склали в Генеральній канцелярії до Сенату промеморію, в якій оскаржили самоуправство Вельямінова. Оповіли, що засипає він Генеральну канцелярію та полки указами, а укази, як відомо, видає тільки цар, що втручається в справи, у яких нічого не розуміє, сіє розмир поміж старшиною та козаками, підриває повагу до багатьох вельми шанованих, валечних козаків і що в війську зростає нарікання на ту паперову завірюху та на генеральські погрози.
Написали й цареві, вже в котрий раз. Цар сидів у Астрахані, українській генеральній канцелярії не відповідав. Й тримали в Астрахані Семена Рубця та Василя Биковського. Вони зробили зо дві посилки листами, в яких повідомляли, що з приводу виборів гетьмана нічого нового сказати не можуть, цар мовчить. Послали туди Ханенка, але й його було затримано, він повернувся аж тринадцятого грудня, грамоти від царя не привіз.
Полуботок продиктував листа обер-секретареві Сенату Івану Позднякову, чоловіку зичливому до українців, у якому було сказано про укази Вельямінова та про десятини. "Через ту колегію сильний кривдить слабкого, ніхто нікого не слухає і ніякої справедливості вчинити не можна",— так скінчив свою мову в листі до Позднякова Полуботок. Написали й Меншикову — вельми обережно, Меншиков дихав проти українців чорним димом жадібний і захланний, він нашорошував вуха на шемрання тих старшин, які несли йому багатий ралець. Погромивши та потоптавши Батурин, отримавши від царя Батуринську волость у вічне володіння, почав захоплювати та приєднувати сусідні волості й то вже не добирав способу, аби скарати тих, хто не хотів віддавати свої володіння. Батурин виглядав пустелею, Меншиков вистинав там старих і малих і тепер чортив себе за такий недогляд, якби ж то знав, що ті землі достануться йому, рубав би голів менше.
До подарованого Петром Меншикову Почепу світлійший приклинцював Баклань і Мглин і всіх козаків перевів у посполиті. З Почепа посипалися в Сенат скарги, їх прийняв до розгляду віце-канцлер барон Шафіров, почав розмотувати клубочок, який Меншиков старанно ховав. Шафірову стали в поміч Голіцини та Долгорукі, люди родовиті, яких посунули на край столу Меншикови, Скорнякови-Писарєви й інші людці, котрі вибралися нагору з царської ласки. Шафіров таки взяв верх над Меншиковим, зібрав незаперечні свідчення хабарництва та беззаконня світлійшого, хоч потім, наступної весни, Меншиков та Скорняков-Писарєв упіймали Шафірова на дрібній неправді, причепили туди ще кілька справ вигаданих і спровадили його на ешафот, і вже коли кат замахнувся сокирою, аж тоді вийшов з натовпу кабінет-секретар царя Макаров і проголосив, що Петро дарує Шафірову життя й заміняє смерть довічним засланням до Сибіру. А про свого улюбленця Меншикова тільки й вказав, що той зачатий в беззаконні й таким уже помре. Мовляв, що з нього взяти.
Отож, пишучи листи до Москви — в Сенат, доводилося брати до уваги все. Тим часом з колегії почали вимагати від старшин, аби являлися туди за викликами, й свідчили, і відповідали на позови, й складали реєстри добра, яке є в полках та сотнях. Тих, що не йшли по добрій волі, приводили солдати, неначе злочинців. Старшини кинулися до Полуботка, і він їм відказав: