– Це зовсім невинна історія, але її не слід розповідати іноземцям. – Хлопець не міг стримати посмішки.
– А все ж такі випадки показують, що підлітки любили генерала Н., як рідного батька. Не думайте, що генерал простий собі вояк-служака.
Скінчивши говорити на облюбовану тему, генерал-майор поглянув на портрет Рембрандта над каміном.
– І отой теж видатна людина?
– Так, це славнозвісний маляр.
– А невже пан генерал Н. заслужив меншої поваги?
На юнаковому обличчі застигла розгубленість.
– Мені важко це висловити, але Рембрандт помислами нам ближчий, ніж такі, як генерал Н.
– А що ж вам не подобається у генерала?
– Та як би вам сказати… От хоча б Каваї, що по ньому сьогодні панахиду справляли, теж укоротив собі віку, але перед смертю, – хлопець серйозно подивився батькові в очі, – він і не подумав фотографуватися.
Тої ж миті задоволення в генерал-майорових очах обернулося на збентеження.
– Хіба то погано перед смертю фотографуватися? Адже це робиться, щоб залишити про себе останню згадку.
– Власне, для кого?
– Не важить, для кого… Зрештою, хіба нам не хотілося б мати передсмертний образ пана генерала Н.?
– Я принаймні гадаю, що генерал не повинен був про це турбуватися. Мені здається, що я до певної міри розумію генералів душевний стан, коли він заподіяв собі смерть. Але я ніяк не второпаю, як це можна перед смертю фотографуватися. Невже тільки для того, щоб фото прикрашало яку-небудь вітрину…
Майже спересердя генерал-майор урвав синову мову:
– Бредня! Ясновельможний генерал Н. не був людиною з такими вульгарними нахилами. Від ніг до голови він був щирий.
Та юнак не вгавав, а, розпашілий, голосно відказав:
– Можна, звісно, припустити, що генерал не був простим обивателем, можна навіть уявити, що він був щирий у своїй поведінці. Тільки ця щирість нам не зрозуміла. Не віриться також, що її збагнуть наші нащадки… На якийсь час запала прикра мовчанка.
– Часи настали інші, – проказав нарешті генерал-майор.
– Еге ж… – заговорив було хлопець і, прислухаючись до шуму знадвору, докинув: – Тату, а надворі, здається, дощ.
– Дощ? – Генерал-майор Накамура, що й досі сидів, простягти ноги, радо звернув розмову на інше: – Тільки б цвіт айви не облетів!..