Гаррі глянув на її затінене обличчя.
— Він хоче, щоб ми змінили щось таке, що відбулося в цей час, — поволі промовив він. — А що тоді відбулося? Три години тому ми йшли до Геґріда...
— Зараз і є три години, тому і ми якраз ідемо до Геґріда, — сказала Герміона. — Щойно ми чули самих себе...
Гаррі насупився. Він думав так зосереджено, що, здавалося, відчував, як стискається його мозок.
— Дамблдор сказав... він сказав, що ми можемо врятувати більше, ніж одне невинне життя... — І тут Гаррі осяяло. — Герміоно, я зрозумів: нам треба врятувати Бакбика!
— Але ж... як це допоможе Сіріусу?
— Дамблдор повідомив, де вікно кабінету Флитві ка! Там вони тримають Сіріуса! Треба підлетіти до того вікна на Бакбику і визволити Сіріуса! Сіріус сяде на Бакбика — і вони обидва врятуються!
Навіть у пітьмі Гаррі побачив, яким наляканим стало обличчя Герміони.
— Якщо нам пощастить зробити все непомітно, це буде просто диво!
— Але ж спробувати можна? — Гаррі звівся на ноги і теж притулився вухом до дверцят. — Наче нікого... Пішли...
Гаррі відхилив двері. Вестибюль був порожній. Якомога тихіше вони вискочили з комірчини і збігли кам'яними сходами. Тіні вже видовжувалися, а вершечки Забороненого лісу знову зазолотіли.
— А раптом хтось визирне з вікна... — пискнула Герміона, озираючись на замок.
— Біжімо! — рішуче мовив Гаррі. — Просто в ліс. Сховаємося за деревом і подивимось...
— Добре, але побіжимо довкола оранжерей! — задихано сказала Герміона. — Нам не можна з'являтися перед вхідними дверима, ми можемо зіткнутися самі з собою! У цей час ми були вже біля Геґріда!
Так до кінця й не збагнувши її слів, Гаррі зірвався з місця, Герміона — за ним. Вони промчали повз овочеві грядки до оранжерей, хвильку там перечекали, а тоді щодуху майнули повз Войовничу Вербу під рятівне укриття Лісу...
Опинившись у безпеці, Гаррі озирнувся. За кілька секунд підбігла захекана Герміона.
— Так, — видихнула вона, — тепер треба прокрастися до Геґрідової халупи. Але, Гаррі, так, щоб нас ніхто не бачив...
Вони мовчки йшли між дерев на самому узліссі. Угледівши Геґрідову хатину, вони почули, як хтось постукав у двері. Хутко сховалися за стовбур високого дуба і скрадливо визирнули. На порозі з'явився блідий тремтячий Геґрід, роззираючись, хто це стукав. До Гаррі долинув власний голос.
— Це ми, — прошепотів Гаррі. — Ми під плащем невидимкою. Впусти нас, і ми його скинемо.
— Вам не вільно було приходити! — прошипів Геґрід, відступаючи набік. Вони зайшли. Геґрід швидко зачинив двері.
— Це просто неймовірно! — схвильовано мовив Гаррі.
— Поспішаймо, — прошепотіла Герміона. — Треба підійти ближче до Бакбика!
Скрадаючись під деревами, вони наблизилися до стривоженого гіпогрифа, що був припнутий до огорожі біля гарбузової грядки.
— Зараз? — прошепотів Гаррі.
— Ні! — сказала Герміона. — Якщо ми викрадемо його зараз, ті люди з Комітету подумають, що Геґрід відпустив його на волю! Мусимо зачекати, поки вони пересвідчаться, що він тут прив'язаний!
— Тоді нам залишиться не більше хвилини, — мовив Гаррі. Уся ця афера починала здаватися нездійсненною.
Тієї миті з халупи долинув брязкіт черепків.
— Це Геґрід розбив глечик з молоком, — прошепотіла Герміона, — зараз я знайду Скеберса...
І справді, за кілька секунд вони почули здивований вереск Герміони.
— Герміоно, — сказав раптом Гаррі, — а що, як ми... якщо ми просто увірвемося й схопимо Петіґру...
— Ні! — налякано прошепотіла Герміона. — Ти що, не розумієш? Ми порушимо один із найважливіших чаклунських законів! Нікому не можна змінювати час, нікому! Ти чув, що казав Дамблдор: якщо нас побачать...
— Нас не побачить ніхто, крім нас самих і Геґріда!
— Гаррі, а що б ти подумав, якби побачив самого себе, що вривається в Геґрідову хату? — запитала Герміона.
— Я... я подумав би, що я... здурів... Або... що відбувається щось, пов'язане з чорною магією...
— Власне! Ти б нічого не зрозумів, а може, навіть напав би сам на себе! Невже ти не розумієш? Професорка Макґонеґел розповідала, які страхіття траплялися, коли чарівники втручалися в час... Вони дуже часто помилково вбивали самих себе — в минулому або в майбутньому!
— Ну, добре, добре... — змирився Гаррі. — Це була лише ідея, просто я подумав...
Але тут Герміона штовхнула його ліктем і кивнула на замок. Гаррі витягнув шию, щоб краще бачити далекі вхідні двері. Сходами спускалися Дамблдор, Фадж, старенький член Комітету і кат Макнейр.
— Зараз вийдемо ми! — видихнула Герміона.
І справді, за кілька секунд відчинилися задні двері Геґрідової халупи, і Гаррі побачив, як разом з Геґрідом звідти вийшли Рон, Герміона і він сам. Поза сумнівом, це було найхимерніше в його житті відчуття: стояти отак за деревом і бачити самого себе на гарбузовій грядці.
— Всьо файно, Бікі, — тихенько заспокоїв Бакбика Геґрід. — Всьо файно... — Він повернувся до Гаррі, Рона й Герміони. — Ідіть... Біжіть...
— Геґріде, ми не можемо...
— Ми їм розкажемо, як було насправді...
— Вони не посміють його вбити...
— Біжіть! — гаркнув Геґрід. — Мені тілько ще бракувало, щоб і ви втрафили в халепу!
Гаррі дивився, як Герміона на гарбузовій грядці накинула на нього з Роном плащ невидимку.
— Швиденько біжіть... Не слухайте...
У передні двері постукали. Прибули виконавці вироку. Геґрід зайшов у хатину, не зачиняючи задніх дверей. Гаррі бачив, як під їхніми — Гаррі, Рона й Герміони — ногами пригиналася трава, чув, як кроки віддалялися. Ті Рон, Гаррі й Герміона пішли... але ці Гаррі й Герміона, що ховалися за деревами, завдяки прочиненим дверям могли тепер чути все, що відбувалося в хатині.
— Де та звірюка? — пролунав холодний голос Макнейра.
— Там... надворі, — прохрипів Геґрід.
Гаррі ледве встиг відхилитися — у вікні з'явилося обличчя Макнейра: він побачив Бакбика.
Тоді почувся голос Фаджа.
— Ми... е е... маємо зачитати тобі, Геґріде, офіційний вирок. На це не піде багато часу. А потім ви з Макнейром його підпишете. Макнейре, ти також мусиш вислухати вирок, такою є процедура...
Макнейрова фізія в вікні зникла. Настала вирішальна мить — тепер або ніколи.
— Зачекай тут, — прошепотів Гаррі Герміоні. — Я все зроблю.