Гаррі помітив перламутрово-білу постать, що пропливала внизу над вестибюлем, і закричав щосили, перекриваючи загальний гамір:
— Нік! НІК! Мені треба з тобою поговорити!
Крізь натовп учнів Гаррі насилу продерся до початку сходів, де його чекав Майже-Безголовий-Нік, привид ґрифіндорської вежі.
— Гаррі! Мій любий хлопче!
Нік спробував потиснути Гаррі руки. Гаррі здалося, що їх опустили в крижану воду.
— Нік, ти мусиш мені допомогти. Хто привид рейвенкловської вежі?
Майже-Безголовий-Нік здивувався і навіть трохи образився.
— Сіра Пані, хто ж іще? Невже тобі потрібні послуги привидок?
— Якби ж це була саме вона... ти знаєш, де вона зараз?
— Стривай...
Нікова голова погойдувалася над гофрованим коміром, коли він закрутив нею туди-сюди, щось виглядаючи над роїнням учнів.
— Отам, Гаррі, ота молода жінка з довгим волоссям.
Гаррі подивився туди, куди показував Нік прозорим пальцем, і побачив високу привидку. Впіймавши погляд Гаррі, вона підняла брови і відпливла крізь стіну.
Гаррі побіг за нею. Знайшовши двері коридору, в якому вона зникла, побачив її аж у самісінькому кінці. Вона плавно віддалялася.
— Гей... Зачекайте!... Поверніться!
Вона зупинилась і зависла за кілька дюймів над підлогою. Гаррі подумав, що колись вона була вродлива — з волоссям до пояса, у довжелезній, аж волочилася по підлозі, мантії. Водночас вигляд у неї був бундючний і пихатий. Роздивившись її зблизька, він згадав, що кілька разів стикався з нею в коридорах, але ніколи не розмовляв.
— Ви Сіра Пані?
Вона мовчки кивнула головою.
— Привидка рейвенкловської вежі?
— Саме так.
Її тон не обнадіював.
— Прошу вас, мені потрібна допомога. Розкажіть мені все, що знаєте про втрачену діадему.
Холодна посмішка скривила її вуста.
— Боюся, — відвернулась вона, щоб пливти далі, — що я нічим тобі не допоможу.
— ЗАЖДІТЬ!
Він не збирався кричати, але злість і паніка вже його переповнювали. Глянув на годинник, поки вона ширяла перед ним. До півночі лишалося п'ятнадцять хвилин.
— Це терміново! — з люттю сказав він. — Якщо ця діадема в Гоґвортсі, я мушу негайно її знайти!
— Ти далеко не перший учень, що домагається діадеми, — зневажливо процідила вона. — До мене чіплялися цілі покоління учнів...
— Йдеться не про оцінки! — крикнув Гаррі. — Йдеться про Волдеморта... про те, щоб його здолати... чи вас це не цікавить?
Вона не могла почервоніти, але її прозорі щоки потемніли, а голос зазвучав роздратованіше, коли вона відповіла:
— Авжеж, я... та як ти смієш припускати?..
— Тоді поможіть мені!
Вона втрачала самовладання.
— Це... це не питання... — почала вона затинатися. — Діадема моєї матері...
— Вашої матері?
Вона розсердилася на саму себе.
— За життя, — сказала вона негнучким голосом, — я була Геленою Рейвенклов.
— То ви її дочка? Тоді ви маєте знати, що сталося з діадемою!
— Хоч діадема й дарує мудрість, — вона явно намагалася себе опанувати, — та я сумніваюся, що вона допомогла б тобі здолати чаклуна, який називає себе лордом...
— Та я ж вам уже казав, що не збираюся її носити! — розлючено урвав її Гаррі. — Нема коли пояснювати... але якщо вам не байдужий Гоґвортс, якщо ви хочете, щоб було покінчено з Волдемортом, то розкажіть усе, що знаєте про діадему!
Вона незворушно висіла в повітрі, дивлячись на нього, і Гаррі почала охоплювати безнадія. Якби їй було щось відомо, то вона б розповіла про це Флитвіку чи Дамблдору, котрі, мабуть, не раз її розпитували. Він похитав головою і повернувся, щоб іти, коли вона ледь чутно промовила:
— Я вкрала материну діадему.
— Ви... що ви зробили?
— Я вкрала діадему, — повторила пошепки Гелена Рейвенклов. — Хотіла стати розумнішою, впливовішою за рідну матір. Я втекла з діадемою.
Він не знав, як йому вдалося завоювати її довіру, та й не питав про це. Він просто уважно слухав, а вона розповідала:
— Кажуть, мати не зізналася, що діадема зникла, а вдавала, ніби коштовність усе ще в неї. Вона приховувала втрату й мою жахливу зраду навіть від інших засновників Гоґвортсу.
— А тоді мати занедужала... смертельно занедужала. Попри все моє віроломство, вона жадала знову зі мною побачитися. Послала одного чоловіка, що давно мене любив, хоч я й відхилила всі його залицяння, щоб той мене знайшов. Знала, що він не заспокоїться, поки не доб'ється свого.
Гаррі чекав. Вона важко зітхнула й відкинула назад голову.
— Він вистежив мене в лісі, де я переховувалась. Коли я відмовилася з ним повертатися, він знавіснів. Барон мав дуже запальну вдачу. Розлючений моєю відмовою і заздрячи моїй свободі, він пронизав мене ножем.
— Барон? Тобто?..
— Так, Кривавий Барон, — підтвердила Сіра Пані й відхилила плащ, щоб показати темну рану на грудях. — Коли ж він побачив, що накоїв, то відчув муки каяття. Схопив той самий ніж і вбив — себе. І ось уже багато століть він носить ланцюги як символ каяття... а як же інакше, — додала вона з гіркотою.
— А... а діадема?
— Залишалася там, де я її заховала, коли почула, що барон бреде лісом, шукаючи мене. В одному дуплистому дереві.
— У дуплистому дереві? — перепитав Гаррі. — Якому саме дереві? Де це було?
— У лісі в Албанії. У безлюдному місці, котре, як я гадала, буде недосяжне для моєї матері.
— В Албанії, — повторив Гаррі. З хаосу й плутанини почав з'являтися сенс, і тепер він розумів, чому вона розповіла йому те, чого не хотіла казати Дамблдорові і Флитвіку. — Ви вже комусь розповідали цю історію? Якомусь іншому учневі?
Вона заплющила очі й кивнула.
— Я ж... і гадки не мала... він був такий... улесливий. Здавалося, що... все розумів... і співчував...
Так, подумав Гаррі, Том Редл добре розумів бажання Гелени Рейвенклов оволодіти легендарними речами, на які вона мала дуже мало прав.
— Ну, ви не єдина, з кого Редл зумів витягти потрібне йому, — пробурмотів Гаррі. — Коли він чогось прагнув, то вмів знайти підхід...
Отже, Волдеморт спромігся лестощами виманити в Сірої Пані інформацію про те, де лежить втрачена діадема. Він подався в той далекий ліс і забрав діадему зі схованки, можливо, відразу після того, як покинув Гоґвортс, ще перед тим, як почав працювати в "Борджина і Беркса".
І чи не згадав Волдеморт ті глухі албанські ліси, коли набагато пізніше шукав надійного сховку, щоб залягти на довгі десять років?