Гаррі з усіх сил намагався не панікувати. Великий годинник над розкладом показував, що в нього є ще десять хвилин, аби сісти на потяг до Гоґвортсу, але він не знав, як це зробити. Він застряг посеред вокзалу з валізою, яку не міг підняти, з повними кишенями чародійних грошей і великою совою.
Геґрід, мабуть, забув дати йому якісь настанови; ну, скажімо, постукати по третій цеглині зліва, як стукали вони, йдучи на алею Діаґон. А може, дістати чарівну паличку й постукати по квитковій касі між дев'ятою й десятою платформами?
Цієї миті позаду йшли якісь люди, і Гаррі почув уривок розмови : "…звичайно, повно маґлів…"
Гаррі рвучко озирнувся. Пухкенька жіночка розмовляла з чотирма вогненно рудими хлопцями. Кожен хлопець штовхав перед собою десь таку саму валізу, як у Гаррі, і крім того, вони мали сову.
Гаррі попхав свій візочок за ними, і серце йому мало не вискакувало. Вони зупинилися, і він став коло них досить близько, аби чути, про що вони говорять.
— Так, а який номер платформи? — спитала мати хлопців.
— Дев'ять і три чверті! — пискнула маленька, теж рудокоса дівчинка, що трималася за її руку. — Мамо, можна і я поїду…
— Джіні, треба підрости, заспокойся. Гаразд, Персі, іди перший.
Найстарший на вигляд хлопець почимчикував до дев'ятої й десятої платформ. Стежачи за ним, Гаррі намагався навіть не кліпати, щоб нічого не проґавити. Але тільки-но хлопець підійшов до перегородки між платформами, його заступила велика юрба туристів, і коли нарешті пройшов останній рюкзак, хлопця вже не було.
— Фред, ти наступний, — звеліла пухкенька жіночка.
— Я не Фред, а Джордж, — обурився хлопець. — Шановна, і ви ще називаєте себе нашою мамою? Невже ви не бачите, що я Джордж?
— Вибач, любий Джордже.
—Жартую, я Фред, — усміхнувся хлопець і пішов.
Близнюк гукнув услід, щоб він поспішив, і той, напевне, послухався, бо наступної миті його не стало — але як йому це вдалося?
Тепер уже третій брат заквапився до турнікета, де компостують квитки. Ось він майже там, — і враз, цілком несподівано, його ніде немає.
Що залишалося робити?
— Перепрошую, — звернувся Гаррі до пухкенької жінки.
— Вітаю, любий, — відгукнулася вона. — Вперше до Гоґвортсу? Рон також новенький.
Жінка показала на останнього, найменшого сина. Він був високий, худий і довгов'язий, мав ластовиння, великі руки й ноги та довгий ніс.
— Так, — признався Гаррі. — Але річ у тому… у тому, що я не знаю, як…
— Як знайти платформу? — лагідно підказала жінка, і Гаррі ствердно кивнув.
— Не журися, — мовила вона. — Треба просто йти до турнікета між дев'ятою й десятою платформами. Не зупиняйся і не бійся, що наскочиш на нього, це дуже важливо. Якщо переживаєш, то найкраще взяти й побігти. Давай, біжи поперед Роном.
— Е-е… добре, — кивнув Гаррі.
Він розвернув візочок і придивився до турнікета, що видавався досить міцним. Почав іти до нього. Пасажири, які прямували до дев'ятої й десятої платформ, штовхали Гаррі, і він пришвидшив ходу. Ще трохи — і він просто вріжеться в той компостер для квитків… Пхаючи візочок, Гаррі побіг… турнікет наближався, а він уже й зупинитися не міг… візочок тягнув його за собою… лишалося ще півкроку, і Гаррі заплющив очі, чекаючи зіткнення…
Але нічого не сталося… він біг і далі… тоді розплющив очі.
Біля платформи, заповненої людьми, стояв яскраво-червоний паротяг. Угорі на ньому був напис: "Гоґвортський експрес, 11-та година". Гаррі озирнувся й на місці квиткового компостера побачив ковану залізну арку з написом "Платформа номер дев'ять і три чверті". Він таки досяг свого.
Над головами гомінкої юрби слався дим паротяга, а між ногами снували коти найусілякішої масті. Роздратоване ухання сов перекривало загальний галас і скрегіт важких валіз.
Перші кілька вагонів уже були забиті учнями, дехто з них перехилився з вікон і розмовляв зі своїми родинами, а дехто сварився за кращі місця.
Гаррі зі своїм візочком рушив уздовж платформи, шукаючи вільного місця. Він проминув кругловидого хлопця й почув, як той нарікає:
— Бабусю, я знову десь жабку загубив.
— Ох, Невіле, — зітхнула літня жінка. Навколо хлопця з кісками в стилі регі зібрався невеличкий натовп.
— Дай глянути, Лі, ну, швидше.
Хлопець підняв накривку коробки, яку тримав у руках, і всі пронизливо заверещали, бо звідти вистромилася чиясь довга волохата лапа.
Гаррі пробивався крізь натовп, аж поки майже у хвості потяга знайшов незайняте купе. Спочатку він заніс туди Гедвіґу, а тоді став штурхати і пхати до дверей вагона валізу. Гаррі намагався поставити її на східці, та заледве відривав від землі один її край, і двічі боляче прибив собі ноги.
— Допомогти? — озвався один з рудих близнюків, з якими Гаррі зустрівся коло турнікета.
— Так, будь-ласка, —засапавшись, мовив Гаррі.
— Гей, Фред! На поміч!
З допомогою близнюків Гарріну валізу нарешті запхали до купе.
— Дякую, — сказав Гаррі, прибравши з очей змокрілу чуприну.
— Що це? — зненацька запитав один близнюк, показуючи на шрам у формі блискавки.
— Оце так! — вигукнув другий близнюк. — То ти?..
— Це він, — підтвердив перший близнюк. — Це ж ти? — звернувся він до Гаррі.
— Хто? — розгубився Гаррі.
— Гаррі Поттер, — разом вимовили близнюки.
— А, він! — здогадався Гаррі. — Ну, так, це я.
Обидва хлопці витріщилися на нього, й Гаррі відчув, що червоніє. Аж тут, на превелику його втіху, з відчинених дверей вагона долинув голос:
— Фред! Джордж! Де ви там?
— Мамо, ми тут!
Глянувши востаннє на Гаррі, близнюки вийшли з вагона. Гаррі сів біля вікна і міг нишком стежити за рудоволосою родиною на платформі й чути їхню розмову. Мати щойно витягла носову хустинку.
— Рон, у тебе щось на носі.
Найменший хлопчик випручувався, але вона міцно його вхопила й стала витирати кінчик носа.
— Мамо, пусти! — пручався він.
— Ой-йо-йой, нас нецемний Лонцик має сось на носику? — глузливо перекривив малого один з близнюків.
— Заткнися! — розгнівався Рон.
— А де Персі? — запитала мама.
— Вже йде.
З'явився найстарший хлопець. Він уже встиг перебратися в чорну гоґвортську мантію, і на грудях у нього Гаррі помітив блискучий срібний значок із літерою "С".
— Мамо, я ненадовго, — сказав хлопець. — Я в голові поїзда, там є два купе для старост…