— Та йдіть уже в хату,— гукнув Василь до матері,— чого вона буде труситься, наче холодець!
І кивнув головою на Гальку.
— Не орі, ,как мужік какойсь! — заверещала Галька й побігла в хату.
— Судариня-бариня... Гм, мужик, а ти ж тоді якого коліна?
— Господи, не сваріться, діти! Дурна коза, що ти хотів з неї? — поблажливо до Гальки сказала Гандзючиха й тихо пішла знадвору.
А на току, як і раніше, заграли у два ціпи Василь з Гришкою.
* * *
— Раз, два, три, чотири... чотирнадцять!
Кирило Смолярчук протер очі: вони вранці завжди закисали йому й бралися сльозою, наче запорошені.
Не може бути? Вчора сам був коло проса — усе було на своєму місці — ще й пастухів, пам'ятає, нагнав, щоб не толочили, а це... раз, два, три, чотири... чотирнадцять: дві крайні півкопи наче крізь землю провалилися! Чи не чортова кров з людьми, га?..
Аж під серцем защеміло Смолярчукові; стояв на горбі, недалеко вітряка, і втретє рахував свої копи по той бік села. Ясно: однієї копи, крайньої від села, нема!
Закипів гнівом і матерно залаяв; він був готовий розтерзати всякого, хто хоч би квітку посмів з його проса взяти, а то — копу!
Хотів був гукнути на свого Карпа, але згадав, що той спить у клуні з якимсь дончаком — обидва гуляли цілу ніч — і добудитися Карпа — марно гаяти час, тоді підкачав холоші, виломив з ліси замашного ціпка і, спльовуючи лайку, підбігом рушив на поле.
Захеканий, біг полем навпростець зарошеною стежкою.
— Це добре,— казав,— хоч роса лягла, може, слід буде. Ну, хіба вже взяв його просо такий, що й сліду не
залишив — щастя його! Не насиплють тоді йому Смолярчуки проса в черево, як комуністам продрозверстки! Ніколи ще не милували вони, Смолярчуки, злодіїв. Ніколи!
Він, Кирило, сам, своїми руками крутив цуркою і ламав руки; сам, пам'ятає, з яснами вибивав зуби якомусь циганові, що нібито украв коня в його свата... Ще й досі стоїть йому перед очима тонка, на ящірку схожа, із своїми золотими сережками в ушах циганка, жінка циганова. Вона цілувала тоді Кирилові чоботи, руки, гадюкою плазувала під ногами, а він бив цигана тими чобітьми під груди, на мотлох, і все допитувався: "На якому ярмарку й кому продав?"
Миршавий циган трапився йому: коло зборні витягся. Мороки тільки багато було з ним: триста карбованців обійшовся Смоляр-чукові циган!
Пошти тоді з нього, Кирила Смолярчука, і врядник, і старшина, і писарі... Правда, і циган дурно ляснув, бо пізніше виявилось, що то свої ж таки, піївські, коня того вкрали! Та хіба ж він бог, щоб знати злодієву думку?.. І йому не жаль було цигана, а грошей тих: десятину землі прикупив би...
— П'ятсот, тисячу заплачу, а кишки своїми руками вимотаю! — гукав до невідомого злодія, підбігаючи до просища.
На стерні шукав очима колії: куди саме, до якого села повезли його просо? Довго додивлявся до ступи людської, бачив удавлену землю п'ятами: одна — більша, а друга — менша... Тільки п'яти, а пальців не видно. Що воно за знак? Старий, видно, злодій ходив коло його проса, коли тільки п'яти залишив на знак!
Прихилився до півкопи, шапки кошлатої дістав головою і все думав: "Возом до кіп не під'їздило; носило, прокляте, снопи аж на дорогу, а там, мабуть, клало на воза?"
Повернув уже йти на дорогу, як помітив поламане стебло потолоченого від гори проса,— тоді побрів і собі на ту стежку. Пильно шукав людської ступи. Адже стежка ця,— знав добре,— не до шляху йде, де повинні були б воза класти, а в ярок, а там уже — шукай злодія!..
— Возом ніхто не крав,— казав уголос. Він знає усіх околичних злодіїв, що копи крадуть, бо сам замолоду ніколи не минав панських кіп, але ж то було в пана, а це...— Дурне згадую! — промовив.
З-за гори вийшов літній день. Тоді Смолярчук глянув з гори на долину, на Гандзюченків куток: під кручами, мов ті ластовині гнізда, тулилися два десятки хат.
— Оце ж саме та голеча, що світяться плечі! І радів, що так легко натрапив на стежку.
— Дурний злодій: брів просом, мов та кручена овечка! Вийшов на биту, втоптану стежку. Вона поплазувала під горою, між високих бур'янів, сірим вужем — тут не так уже легко
було знайти ступу людську: зовсім загубився слід, хоч ясно вів Смолярчука на Гандзюченків куток.
Зарошений, з ногами, вкритими грубим шаром землі, яка чорною смолою застигла Смолярчукові між пальців, стояв на битій стежці й пильно-пильно додивлявся до людської ступи.
З тернового куща, недалеко стежки, злетіла якась заспана пташка; вона ніби зраділа з такої ранньої зустрічі з Кирилом, бо не встигла розправити закляклі за ніч крила, як дзвінко, голосисто защебетала йому над головою: п-і-і, п-і-і, п-і-і!..
— Киш, проклята! — з обуренням гукнув на неї Смолярчук, ще й грудку землі кинув.— Диви, сказилася як рано співати, га?..
Справді, вона заважала Кирилові ловити у вуха знайоме гупання двох ціпів. Підвів голову, а в обличчя йому війнув вітер, ніби погасив на синьому небі останню зорю...
І разом з вітром голосніше загупали ціпи, тоді Кирило мовчки рушив на знайомі звуки.
О, тут він попасеться! Хай злодій батькові рідному і дітям своїм закаже ніколи не красти копи... З кров'ю вихаркне він Смолярчу-кове просо!
Шкодував дуже, що не збудив свого Карпа; а коли згадав собі, як захарчовані на Гандзюченковому кутку люди, не боявся, що сам не впорає того злодія: з його, Кирилових, рук трудно випорснути живим. Буде злодієві те, що було циганові за коні. І власть же, міркував собі, така, що за ним, Смолярчуком, руку потягне... А не потягне так, як хочеться йому, то калитка потягне ту руку.
Кирило певний: насиплють злодієві проса в черево, як продроз-верстки. Коло зборні, щоб навіки закаялися красти, насиплють.
І прудко біг наосліп, на удари ціпів; не додивлявся вже до ступи людської на стежці, не шукав, якою п'ятою — більшою чи меншою — позначено було сліди.
Ось він зупинився вже коло Гандзючишиного перелазу; обережно, по-злодійському, переступив його, щоб не тріснула благенька ліса; стояв у саду, під яблунею, і такий був обурений і схвильований з крадіжки, аж на виду почорнів, як брила землі... Міцно тримав у руці ціпка, а боявся тільки одного: не витримає він свого гніву, закричить і залає на ввесь цей вошивий і нужденний куток.