Едет Ленин на телеге,— Я за ним вдогонку...
Гришці подобалися слова цієї пісні: зрозумілі й до прикладу припасовані, вони аж танцювали на балабайці.
— Хто він такий — Ленін? — цікавився Гришка, але ніхто з хлопців не міг до ладу пояснити.
— Чудаки: генерал, який Денікіна не послухався! — урочисто, з виглядом знайка, сказав один зарічаний парубійко.
— Упертий, видать, коли воює з таким бороданем, як Деніка! — додав хтось.
Гришка навіть спробував уявити собі невідомого Леніна за цією піснею: виходило так, що він їздить звичайним селянським возом од села до села, підбиває проти Денікіна людей і, заклопотаний війною, зовсім не зважає на прохання Смолярчукового Кирила: гнати Кирилові самогонку чи ні?..
А на Смолярчукові Гришка спинився не випадково: Кирилів Кар-по, казали дівчата, записався до війська — у пластуни якісь чи в плаксуни, не добрав Гришка! Чув тільки:
"І мій син із золотими плечами ходитиме!.." — сказала нібито Карпова мати.
— Хай собі пишуться...— міркує знічев'я Гришка.
Він удруге б'є пальцями по струнах, удруге вимовляє слова чужої йому пісні; вимовляє їх баском, по-парубоцькому, особливо підкреслюючи ті рядки, що стосуються самогонки:
...Разрешите нам, товарищ, выгнать самогонку!
— Це, хлопці, наче Кирило Смолярчук біжить за возом та проситься! — вихоплюється із словом Гришка.
Але йому ніхто не відповідає; молода челядь захоплена словами дотепної пісні, пісні, що встигла прославити, як здається парубкам, піївську самогонку... Її — пісню — тільки й співати варто заради цього!
Правда, деякі парубки гоноровито спльовують на землю з таким виглядом, ніби нічого нового Гришка й не співає сьогодні, ніби вони ще кращі пісні чули й знають,— отож нема чого по-дурному вихваляти запозичену з чужого голосу пісню!
Не здивувати піївських парубків піснею. Ніколи!
— Вона під гармонію краще виходить,— говорить хтось недалеко Гришки.— Ну, скажіть, як тоді грати на балабайці, коли людині гармонії хочеться?..
— На гармонії, кажеш, краще?
Усміхаючись, Гришка повертає голову і довго шукає очима того парубка, якому так раптом заманулося гармонії, він вирішив — з усього видно — відрубати парубкові так, щоб раз і назавжди відбити в нього охоту встрявати не в своє діло:
— Гармонія! Ну й сказав, хлопці, наче в церкві не вдержався! Може, тобі ще трирядки забажалося, такої, може, як у Півненко-вого Данила?.. Чому б не Маруся, якби шанувалася!..
— В'їдливий...
Сміються хлопці з дотепної відповіді; добрим словом згадують Півненкову гармонію, і ніхто, здається, не прислухається вже до слів парубка, коли той намагається огризатися до Гришки: нікому нема до того діла.
Вулиця, захлинувшись парубоцькою піснею, знову гуляє під голосні удари бубна.
Гришка уриває грати.
"Хай краще співають хлопці,— ображено думає він,— як маю триндикати на балабайці..."
Мовчки струснув білявим, обрідним чубом, тихо поклав собі на коліна балабайку і, слухаючи пісні, мимоволі згадав за Півненкову трирядку: гармонія на всі голосники — разом з піснею — заливається в його дитячій уяві... Вона плаче й сміється тут таки, під вербами; захлинається від пісень — сумних і веселих, а він, Гришка, аж очі примружує від такого великого щастя, голови не повертає, щоб не схлюпнути вимріяної насолоди: йому здається, що він от-от черкнеться підборіддям об ріжок гармонії...
— Тю, і малих чорт на вулицю носить! Посунься! — безцеремонно гукає до Гришки якийсь кремезний, вузлуватий парубок з чужого кутка.
Гришка швидко, не змагаючись, одсовується, дає парубкові місце поруч себе. Парубок придивляється до Грищиного обличчя, а пізнавши його, трохи ласкавіше говорить:
— А-а, це ж Василів братуха! Гуляй, малий... Нікого не бійся, гуляй!
— Я не боюся,— тихо одказує Гришка.
Йому приємно, що цей міцний, дужий парубок, згадавши Грищи-ного брата, не дав йому стусана, а, навпаки, запросив гуляти... Добра в нього рука — Василь!
"Він,— снує свої мислі про брата Гришка,— обіцяв за всяку ціну купити в Півненка його трирядку... Сорок карбованців хоче за неї Півненків Данило!.."
Отоді вже ревтиме й густиме піївська вулиця од захід сонця до світанку!
Парубок з бубном вибиває чотири голосних удари, Гришка підхоплює ті удари тонким "ті-лі-лі" на балабайці, і глухим кутком знову котяться урочисті звуки бубна, ніби нарочито закликають не спати такої зоряної ночі:
Бум-бум-бум... Тілілі, тілі-лі... Вамбум-бум!
— Чого це ваша Галька вулиці цурається? — запитує в Гришки той-таки вузлуватий парубок, що сидить поруч.
"Чого йому треба від мене? — дивується Гришка.— Пристав як та шевська смола!"
І він, залишаючи пальці на струнах, сміливо, як на Гришку, відказує:
— А ти сходи та й поспитай! Чого, мовляв, не зволили вийти?.. А то ще мене замість Гальки пригорнеш під вербами! — навмисне грубіянить, навмисне відповідає так Гришка, щоб додержати піїв-ських звичаїв.
Не чути було парубкового слова; дівчата пирснули сміхом, хлопці тюкнули, зустрічаючи своїх товаришів з іншого кутка, а власник бубна зробив таких три голосних ударів, що на кутку жахнулися зо сну собаки й завалували з кінця в кінець глухої піївської вулиці.
По-стародавньому гуляла ще піївська вулиця!..
* * *
— Сказися ти з бубном своїм! — вилаявся Василь Гандзюк.
Сидів нерухомо під яблунею і пихкав, глибоко затягаючись, цигаркою. У пальцях стримів йому ще великий недокурок, але він раптом погасив його. Бачить Василь: вийшли з хати на ганок мати; обличчя за гіллям яблуні не видно парубкові, а тільки біліє в сизій темряві рукав материної сорочки; постояли мати, послухали парубоцького тюкання, перехрестилися й тихо пішли назад у хату.
На порозі оглянулися: ще трохи постояли і на зорі подивилися — шукали, видно, молодика... Пішли.
Василеві соромно чомусь стало за хлопців — уперше це з ним так, бо сам любив вихріти й командувати на вулиці. Добре, що не помітила його мати під яблунею, а то знову почали б, мабуть, картати словами та докорами — і за вулицю, і за непослух, і за поведінку дурну його в хаті... Справді, чого йому було скригати зубами, дверима хрьопати?..
Так, мати день у день рають у молотники йти, день у день журять йому голову безхліб'ям, наче він — Василь — сам не бачить, які в них статки?.. Ех, не знають його мати! Зовсім не знають.