Пантагрюель та його друзі почали опускатися мармуровими сходами під землю. Сходи були неймовірно довгі, мали безліч площинок і знай завертали то праворуч, то ліворуч,.
Спускаючись, мандрівники думали: "Добре, що в нас є ноги, а то ми котились би, мов бочки в погріб. І як чудово, що веде нас Світосяйний ліхтар — адже тут так темно, так ^орно, що годі собі й уявити щось темніше, щось чорніше!"
Десь на сімдесят восьмому переході Панург зупинився й вигукнув:
— Проводирю наш преясний* благаю вас, вертаймо назад! Смертю бичачою присягаюсь — я тремчу від страху! Краще я не буду одружуватись! Благаю — ходімо нагору! Я віддячу вам за клопоти, тільки-но ми виберемось із цієї пекельної печери! їй же богу, це дорога в пекло! Я навіть чую, як гавкає Цербер! 186 Брате Жан, ти тут, любий мій гладунчику? Не відходь від мене! Твій меч при тобі? Бо я не взяв із собою ні зброї, ні обладунку!
— Тут я, тут, не бійся! — відповів брат Жан.— Хочеш, я візьму тебе за комір? Навіть вісімнадцять бісів не вирвуть тебе з моїх рук! Коли в людини безстрашне серце й безстрашна рука, то зброя з'явиться: треба буде — вона і з неба впаде — так, як за давніх часів у Провансі випав кам'яний град на допомогу Геркулесові, коли став він беззбройним перед Нептуновими синами. Каміння ще й досі там лежить. Невже ми й справді в самісіньке пекло спускаємось? Ох, і дам я бісам прочухана — своїх не впізнають! Щоправда, їхніх рогів я трохи боюся, та ти, Панургу, скоро хочеш одружитися, мусив би більше тих рогів боятися!..
10 9—1100
217
— Либонь, і до тебе черга дійде! — відповів Панург.— Адже ерцгерцог Пухнастих котів уже сватав за тебе трясцю! Ти його за це єретиком обізвав — а дарма! Якщо тільки я виберуся звідси цілим і здоровим, то неодмінно тебе з нею одружу!
їхню розмову урвав Світосяйний ліхтар. Він сказав, що в такому святому місці не можна базікати. А боятися нема чого. Ніхто їх не зачепить: адже в руках у них зелені гілки, а в черевиках виноградне листя.
— Ну, тоді вперед! — збадьорившися, вигукнув Панург.— Всіх бісів ми винищимо до ноги! Двом смертям не бувати, а одної не минути! Вперед, вперед! Усі біси, всяка нечисть — геть з дороги! Я й беріг досі своє життя для того, щоб померти геройською смертю! Я — не з полохливих! Щоправда, серце в мене калатає, але це тому, що холодно і повітря важке... Вперед! До храму Бакбук — верховної жриці Божественної Пляшки!
Тут сходи скінчилися, і мандрівники побачили великі гарні двері із яшми. Вони були зачинені, але не мали ні засувів, щ замків. Тільки посередині висів величезний індійський діамант, оправлений в золото.
Світосяйний ліхтар сказав, що далі йти йому не можна. Тепер мандрівники повинні слухатись верховну жрицю Бакбук і у всьому їй коритися. Вона поведе їх у храм, вона й виведе їх із храму.
Боятися Бакбук не слід — вона дуже добра.
Світосяйний ліхтар підійшов до дверей, зняв діамант і поклав його в срібну коробочку, що висіла біля дверей з правого боку. Потім витяг з-під порога шовковий шнур пурпурового кольору, прив'язав його до двох золотих кілець, прилаштованих до стулок, і відійшов убік.
Ту ж мить стулки самі собою відчинилися — і не з гуркотом, як слід би було сподіватися, бо двері були дуже масивні й важкі,— а з тихим мелодійним рокотінням, яке віддалося вгорі зграйною луною. Придивившись, Пантагрюель помітив унизу між стулками й порогом два маленьких циліндри> Це вони рокотіли, котячись по гладенькій мармуровій підлозі.
Здивовані з того, що двері відчинилися самі собою, мандрівники вже були подумали, що Світосяйний ліхтар приклав до того місця, де сходилися стулки, траву, яка зветься "ефіопіс" — вона відмикає всі замки
та засуви,— але потім стали роздивлятися стулки із внутрішнього боку і помітили недалечко від того місця, де вони сходилися, дві залізні пластини, оправлені в корінфську бронзу, та дві блискучі магнітні дошки, прилаштовані до одвірків. Отже, коли Світосяйний ліхтар узяв діамант, що правив за замок, магніт притяг до себе залізні пластини, і двері відчинилися.
На правій пластині був викарбуваний латинський напис: "Ducuni valentem fata, nolentem fragunt> 187, а на лівій — грецький, який Епістемон прочитав так: чУсе рухається до своєї мети".
РОЗДІЛ XLVI
Про підземний храм
Прочитавши ці написи, мандрівники почали роздивлятися храм. Такої пишноти вони ніде і ніколи не бачили, навіть уявити собі не могли. Підлога — мозаїка з обточених самоцвітів: яшми, офіту, порфіру^ агату, халцедону. І так майстерно були викладені ті самоцвіти, що здавалося: на підлогу хтось кинув оберемок виноградних віт. На вітах висіли важкі грона, а поміж вітами були розсипані рум'яні яблука, жовті груші, сині сливи, золотисті персики. І листя, і грона, і фрукти були як справжні — мандрівники мимоволі піднімали ноги, щоб на них не наступити.
Стіни храму від стелі до підлоги були викладені кольоровим мармуром і теж оздоблені мозаїкою. Картини з мозаїки зображували битви, бенкети, урочисті походи, веселі танці, села, міста, фортеці, замки, звірів, птахів, богів, чудовиська і ще багато чого — всього й не злічиш, очі розбігалися.
Зі стелі звисала величезна люстра, яка освітлювала храм так, що в ньому було ясно, наче безхмарного сонячного полудня.
Як змалювати цю люстру, де знайти слова й фарби?!
Під самісіньким склепінням, посередині, висіло кільце із щирого золота. З нього спускалися три товсті ланцюги, на яких висіла кругла золота пластина. В пластині було чотири отвори; в кожний отвір вправлено порожнисту, відкриту зверху кулю. Одна куля — з аметисту, друга — з лівійського карбункулу, тре-
10*
219
тя — з опалу, четверта — з топазу. Всі кулі були наповнені водою. Це була незвичайна вода: вона не псувалася, не каламутніла, не висихала.
Люстра сяяла, мов сонце — очам було боляче дивитися. І в цьому сяйві стіни та підлога храму мінилися веселкою.
На вазі майстер-різбяр вирізьбив веселих хлопчиків верхи на кониках, з іграшковими списами й щитами в руках. Хлопчики були як живі і, здавалося, рухались. Вони теж мінилися яскравими барвами.
РОЗДІЛ XIV11
Про те, як верховна жриця Бакбук показала мандрівникам чарівний водограй