— Ой, пане капітан, повертайте голоблі! — злякано вигукнув Панург.— Нічого нам робити на тому богом забутому острові!
На щастя, вітер пригнав кораблі до іншого острова, та мандрівники побоялися висісти. Вони зупинилися десь за милю від острова, навпроти стрімких високих скель.
РОЗДШ XXXIX
Про те, як мандрівники сіли на мілину і як їх порятували мореплавці, що пливли з острова Ентелехіг 167
Діждавшися погожої години, мандрівники підняли якорі. Та ледве встигли проплисти двадцять дві милі, як знявся ураганний вітер. Кораблі закрутило, мов тріски. Проте лоцман сказав, що особливої небезпеки немає, бо небо ясне і море спокійне. Треба пробитися крізь смерч і плисти собі далі.
Так вони й зробили, і їм удалося вирватись із вітряних обіймів.
Однак врятувавшись від Сцілли, кораблі потрапили прямісінько в пащу Харібди — сіли на мілину, пропливши всього кілька миль.
— Отакої! З вогню — та в полум'я! — вигукнз'в Панург.
Вітер вив і стогнав у снастях. Пантагрюель та його друзі, засмучені, тяжко зітхали. Тільки брат Жан був веселий, усіх підбадьорював і водно торочив, що небо їм поможе і що він бачив на верхівці щогли вогник святого Ельма 168, а це — це добрий знак.
Всі трохи повеселішали після слів брата Жана, тільки Панург не дуже йняв їм віри.
— О, якби ми зараз опинилися на березі і щоб у кишені в кожного було по двісті тисяч екю! — мовив він замріяно.— Задля цього я вам і цапа б видоїв, і осла загнуздав би з хвоста. Я навіть ладен, поки й віку мого, не женитися — тільки зробіть так, щоб я перескочив на берег. І конячину якусь дайте... А слуги не треба — я й без слуги обійдуся! Недарма ж один стародавній учений сказав, що кількість наших хрестів — тобто турбот, клопотів і чвар — відповідає кількості наших слуг. Отож чим їх менше, то краще! Я сам себе годен доглянути, ще й як добре!
Аж тут мандрівники побачили великий корабель, який підпливав до них. На палубі його громадились величезні барабани і юрмилися люди, повалені і статечні з вигляду. Поміж них Пантагрюель уздрів Анрі Котираля 169, давнього свого приятеля. На поясі в нього висіла осляча голова, у лівій руці він тримав старий засмальцьований ковпак, у правій — капустину.
Побачивши Пантагрюеля, він радісно вигукнув:
— Здоров, дружеі А ти знаєш, що це в мене? — І він показав на ослячу голову.— Це божественний витвір природи! А це,— він показав на ковпак,— магістерська шапочка! А це ось,— він високо підняв капустину,— місяць-трава! З допомогою цього чудодійного зілля ми скоро добудемо філософський камінь! 170
— Звідки й куди ви пливете? — спитав Пантагрюель.
— Пливемо із острова Ентелехії в Турень. Веземо алхімію.
— А що то за люди на палубі?
— Поети, співаки, музики, астрологи, алхіміки, геоманти, годинникарі та всякі інші вчені й майстри. Всі вони везуть від мудреців з острова Ентелехії чудові рекомендації.
— Ну, коли ви всі набралися розуму на тому острові, то подумайте, як зняти нас із мілини! — уїдливо запропонував Панург.
— Мені вже сяйнула думка,— відповів Анрі Коти-раль.— Зараз ми вам допоможемо.
Він наказав матросам вибити дно у семи мільйонів п'ятисот тридцяти двох тисяч восьмисот десяти великих барабанів. Після цього барабани прив'язали до кораблів і взяли кораблі на буксир. Тоді смикнули щосили — і кораблі зійшли з мілини. їх повели на глибінь. Барабани гуготіли, рінь шурхотіла, бадьоро погукували й підспівували матроси, і всі ці звуки зливалися в зграйну музику. Мандрівникам було так приємно її слухати, як Платоиові — музику світил, що рухались по небу. Щоправда, він чув її вві сні.
Пантагрюель та його друзі наповнили барабани мореплавців ковбасами, скотили їм на палубу шістдесят дві бочки вина.
Зненацька до корабля підпливли два величезних фізетери й пустили водограї. Вода залила і барабани, і людей. Геть усі змокли до рубця.
Панург, дивлячись на них, реготав, аж за боки брався, аж селезінка потім у нього дві години боліла.
— Я хотів був почастувати їх вином,— сказав він,— але фізетери мене випередили: солоненькою водичкою напоїли! Хай посолонцюють — адже прісною водою вони гребують, тільки руки нею миють. Тож так їм і треба!
Раптом зірвався вітер. Кораблі понесло, і Пантагрюель не встиг навіть попрощатися зі своїми рятівниками.
Лоцман сказав, що, як вони хочуть попасти на острів Ентелехію, треба плисти за течією, обминаючи смерч.
— Можете покластися на мене,— додав лоцман.— Я приведу всі кораблі до острова Ентелехії.
РОЗДІЛ XI.
Про те, як Пантагрюель прибув на острів Ентелехію, де королювала Квінтесенція 171
Лоцман щасливо обминув вітряний смерч. Після цього мандрівники пливли іще дванадцять годин, а тоді ввійшли в гавань острова Ентелехії. Недалечко від гавані стояв палац королеви.
На березі їх зустрів легіон лучників і ратників. Вони заступили мандрівникам дорогу, звеліли віддати зброю й суворо спитали:
— Що ви за одні й звідкіля прибилися? Пантагрюель та його друзі, ніде правди діти, розгубилися й навіть трохи злякалися.
— Хлопці, та ми ж із Турені! — оговтавшись першим, вигукнув Панург.— Це провінція у Франції. Нами оволоділо нестримне бажання побачити королеву цього острова — Квінтесенцію, привітати її і скласти їй шану. Опріч того, ми хочемо познайомитися з островом Ентелехією, про який так захоплено розповів недавно Анрі Котирайль.
— Ну, як ви з Турені, то ласкаво просимо! — сказали дозорці.—3 Турені в нас уже чимало гостей побувало, і всі нам до вподоби припали. А з інших місць та країв приїздили такі вже гордії! Через губу розмовляють, що не скажеш — вони тобі поперек, ще й на глузи беруть... Ех, жабу б їм у рота!
— Ми люди прості, але душі в нас чисті та щирі,— мовив Пантагрюель.— Ми не образимо вас нічим, тим більше — не сміятимемось.
— Ми вам віримо,— приязно відповіли дозорці. Вони по-дружньому обняли мандрівників, а ті обняли їх.
Потім дозорці повели їх до палацу королеви.
Старший дозорець хотів був щось сказати Пантагрюелеві, та не міг дістати до його вуха, тож звелів принести драбину чи ходулі.
— Якби на те була воля її величності,— зауважив він,— то й ми б стали такі само високі на зріст, як ви. І якщо її величність ласкаво цього побажає — так і буде.