Кухарі залізли в черево свині, як троянці — в черево коня. Брат Жан заліз останній і замкнув за собою дверцята.
Після цього свиню викотили на узлісся.
Тим часом лави Ковбас, ощирені гострими списами та дротиками, підходили ближче й ближче.
Пантагрюель вислав до них Гімнаста. Гімнаст спитав, чого це Ковбаси розгнівались на своїх давніх друзів, які не заподіяли їм ні зла, ні кривди.
— Ми всі — вапгі однодумці! — мовив під кінець Гімнаст.— Ми вашу руку тягнемо; ми — проти Без-скоромця; ми — спільники найближчої вашої приятельки — Масниці.
Тут якась товстелезна Ковбаса підскочила до Гімнаста й хотіла схопити його за горло.
— Он ти як! — обурено вигукнув Гімнаст.— Ні, ти попадеш у моє горло тільки після того, як я покраю тебе на шматочки!
Він витяг із піхов меча, махнув ним і розрубав Ковбасу навпіл.
Лишенько, яка ж вона була жирнюща! На череві у неї наросло сала в чотири пальці завтовшки.
Ковбаси кинулись до Гімнаста й повалили його на землю.
Побачивши це, Пантагрюель, Ковбасоріз та Кро-в'янкоруб побігли на виручку відважному конюшому.
Пантагрюель лупцював Ковбас палицею, Ковбасоріз різав їх величезною ножакою, Кров'янкоруб рубав мечем.
Брат Жан, 'сидячи в череві свині, споглядав бойовище.
Аж тут із засідки вихопився легіон Телячих ковбасок. Вимахуючи списами й мечами, вони кинулись до Пантагрюеля, Ковбасоріза та Кров'янкоруба.
Брат Жан одімкнув дверцята і вискочив із свині, а слідом за ним — усе його славне кухарське військо, хто з рожном, хто із жаровнею, хто із сковородою, хто з кочергою, хто з дечком, хто з чавунним казанком, хто з олив'яною каструлею, хто з мідною ступкою.
На знак брата Жана кухарі закричали:
— НавузарданІ Навузардан! Навузардан!
І, як круки, як шуліки, налетіли на Ковбас.
Ковбаси, уздрівши могутню підмогу, полякалися так, наче побачили Люцифера, й дременули хто куди.
Брат Жан погнався за ними й на ходу гамселив кого влучить.
Кухарі, певна річ, теж посиденьок не справляли. Вони пустили в хід свою зброю — кухарське начиння,— тільки дзвін та брязкіт кругом розлігся! Чухрали, катали, періщили, репіжили Ковбас...
Незабаром усе узлісся було всіяне мертвими й пораненими Ковбасами.
Я певен, що в січі цій полягло б усе Ковбасяче поріддя — та милосердна доля зглянулась над ним.
Хочете — вірте, хочете — не вірте, але те, що я вам повідаю,— щира правда. Все я бачив на власні очі, чув на власні вуха.
У небі звідкіля не взявся велетенський кабаняка з довгими й широкими, мов у вітряка, крилами. Він летів із північного боку. Щетина в нього була яро-чер-вона, наче пір'я у птаха фламінго, очі — вогненно-червоні, наче карбункули, вуха — зелені, наче смарагди, зуби — жовті, наче топази, хвіст — чорний, мов Лукуллів мармур, а ноги — прозорі, наче діаманти, й лапчасті, як у гуски або в королеви Гусячої Лапки 128. На шиї в кабаняки висіло золоте намисто; на ньому було щось написано по-грецыси. Я розібрав фразу: "Кабан, що повчає Мінерну" 129.
Коли з'явився цей химерний кабаняка, вдарив грім — такий гучний, що всі ми, оглушені, присіли й затулили вуха.
Ковбаси, вгледівши кабаняку, відразу кинули зброю, впали навколішки й простягли до нього руки.
А брат Жан і кухарі знай лупцювали Ковбас та насаджували їх на рожна.
Пантагрюель звелів припинити бій.
Кабаняка, двічі пролетівши над узліссям, скинув двадцять сім бочок гірчиці, шугнув угору й зник у високості, без упину гукаючи:
— Масниця! Масниця! Масниця!
РОЗДІЛ XXVIII
Про те, як Пантагрюель познайомився з королевою Ковбас
Обидва війська — і Ковбасяче, і Пантагрюелеве — стояли мовчки. Потім Пантагрюель попросив дозволу поговорити з королевою Ковбас — вона сиді'ла* неподалік у кареті.
Королева вийшла з карети, ґречно привіталася до Пантагрюеля й спитала, про що він хоче з нею говорити.
Пантагрюель відповів, що він дивується й сумує через те, що Ковбаси отак із доброго дива на них напали.
— Слово честі, ми їх не ображали, не кривдили!— мовив він.— Слова лихого не сказали, пальцем не зачепили.
— Прошу нас вибачити!— тяжко зітхнувши, мовила королева.— Сталося прикре непорозуміння. Вивід-ники донесли, що на острів напав Безскоромець, запеклий наш ворог. Отож і довелося висилати військо... Забудьте про це, мосьпане! І, щоб спокутувати свою провину, я дарую вам острів Дикий. Віднині мої підданці коритимуться* тільки вам та вашому батькові Гаргантюа; вони стануть друзями його друзів і подругами його подруг. І так буде довіку... А на знак своєї відданості остров'яни щороку надсилатимуть йому сімдесят вісім тисяч королівських Ковбас. Ці Ковбаси він їстиме не менше як шість місяців. Чудова закуска!
Королева виконала свою обіцянку. Вже наступного дня до Гаргантюа попливли шість великих бригантин із королівськими Ковбасами. Супроводила ці Ковбаси юна інфанта. Гаргантюа переслав цей дарунок великому королеві Паризькому.
Однак усі Ковбаси незабаром сконали — паризький
7 9-1100
161
клімат виявився для них згубним. До того ж. у Парижі не було гірчиці — єдиних ліків, які допомагали Ковбасам.
За велінням короля їх поховали у Парижі, в тому місці, яке й досі називається Ковбасною бруківкою .
Юну інфанту пощастило врятувати, після чого їй склали належну шану.
Згодом інфанту віддали заміж у благодатний і багатий край. І там вона жила в мирі та щасті, ростила діточок і втішалася ними.
Пантагрюель запевнив королеву Ковбас, що він пробачає їй цей прикрий випадок, і люб'язно подякував, але прийняти острів Дикий відмовився, а натомість сам підніс королеві подарунок — складаний ножик.
Потім він спитав, що то за химерний кабан прилітав на острів, чому Ковбаси стали молитися на нього, як на бога, і навіщо він скинув двадцять сім бочок гірчиці.
Королева пояснила, що той кабан — посланець Масниці, їхньої богині, засновниці й родоначальниці усього їхнього племені. Подобу кабана він має тому, що Ковбас здебільшого готують із свинини. А гірчиця для Ковбас — справжній цілющий бальзам. Мертві Ковбаси від неї воскресають, поранені відразу видужують.
Після цього Пантагрюель попрощався з королевою Ковбас і повернувся на свій корабель.
Друзі його, кухарі та всі вояки й матроси, захопивши зброю і дерев'яну свиню, теж повернулись на свої, кораблі.