Тим часом старий макробій, на прохання Пантагрюеля, повів його по острову. Острів був чималий, проте тільки в трьох гаванях і десяти околицях жили люди. На великих обширах ріс ліс — густий і високий. В лісі мандрівники побачили руїни стародавніх храмів, гробниць, пірамід і пам'ятників. На них були написи, епітафії — арабською, агарянською, слов'янською й ще багатьма мовами. Допитливий Епістемон списав деякі з них.
Старий макробій спитав у Пантагрюеля, як вони зуміли завести кораблі в гавань за такої бурі.
— Доля над нами зласкавилась,— відповів Пантагрюель.— Адже ми — мирні мандрівники; ми не веземо з собою ніякого товару на продаж, ніякої корисливої мети не маємо; ми — допитливі знаттєлюби і вирушили в цю подорож для того, щоб знайти й побачити оракула Божественної Пляшки Бакбук та послухати його пророцтво щодо питання, яке надзвичайно цікавить одного із нас... А буря була лютенна, що й казати! Ми такого страху натерпілися — бодай і не згадувати! А чи ви, бува, не знаєте, чого це вона знялася? Часто у ваших краях бувають такі бурі?
— Шановні мандрівники! — відповів старий макробій урочистим голосом.— Ви припливли до острова, який за давніх часів славився на весь світ багатством і могутністю. А тепер, як бачите, він убогий і майже безлюдний.
У цій дрімучій пущі живуть великі герої. Всі вони вже дуже старі й один по одному вмирають. Гадаю, що комета, яку ми бачили три дні підряд, зненацька погасла тому, що вчора один із героїв помер. І, я певен, люта буря теж знялася через це. Коли всі герої здорові, то острів наш, та й усі ближчі острови — справжні острови погідності, і море пестить наші береги ласкавими хвилями. А коли хтось із героїв умирає, то в пущі розлягаються зойки — тужливі й жасні,— і насувається морок, і небо вергає громами та блискавками, і море бурхає грізними хвилями. А на всіх нас нападають страшні недуги, і приходять до нас злигодні.
— Слушні ваші слова! — вигукнув Пантагрюель.— Це все одно, що смолоскип чи свічка: поки" вони горять, то осявають і зігрівають усіх нас, усім дарують радість. А коли згасають, то куряться і чадять — і вже всім вони відразливі, всім ненависні. Отак і ці великі й чисті дупгі: поки вони не розлучилися з тілом, сусідство їх мирне, корисне, радісне й почесне. А коли ці душі відлітають, над суходолами та островами блискають блискавки, гуркочуть громи. Ллють дощі, сиплеться град, здригається земля. На морі здіймаються й навісніють бурі-урагани. І змінюються релігії, і руйнуються царства, і падають республіки, і стогнуть-волають народи...
Кожен жорстокий тиран із цього радіє. <Після мене хай земля змішається з вогнем!" — тобто: чХай згине, хай пропаде весь світ!" А Нерон навіть так казав: <Не після мене, а ще за мене..."
А втім, шановний макробію, немає лиха без добра! Якби не буря, ми б не причалили до цього острова, не спізналися б із вами, не почули б вашої розповіді. А як мудро ви все тлумачите! Справді-бо, небо не може не радіти з того, що на нього прилинуть такі високі й прекрасні душі. І воно за кілька день сповіщає землю, що з неї мають відлетіти ці дупгі. Воно засвічує комети й метеори. Навіть більше: небо хоче показати тим, хто ходить по землі, що вони не достойні жити поряд з такими прегарними, шляхетними душами, і приголомшує страходивами, надприродними віщуваннями... Саме цьому ви й були свідками.
— А хіба герої вмирають? — здивовано спитав брат Жан.— Я гадав, що вони безсмертні — так само, як боги й напівбоги.
— Деякі вмирають, а деякі — безсмертні,— відповів Пантагрюель.— Я певен, що не всі підвладні ножицям Атропос 116. Безсмертний той, хто має ясний і високий розум. Що ж до напівбогів, то вони, як твердить Гесіод, живуть по дев'ять тисяч сімсот двадцять років... Ось я вам розкажу дуже дивну історію, її засвідчили й переповіли деякі історіографи.
Було це за давніх часів. Із Греції в Італію плив якось купецький корабель. На ньому був Епітерс, батько Емілія-ритора.
Одного вечора вітер, що віяв уже кілька днів, раптом ущух. Корабель саме проминав Ехінські острови, між Мореєю та Тунісом, і його віднесло до острова Паксоса. Деякі мандрівники вже спали, інші тихо гомоніли, ще інші вечеряли.
Раптом з острова Паксоса долинув гучний голос:
— Тамусе!
Ніхто не відповів — усім одібрало від жаху мову.
— Тамусе! — почулося втретє. Тамус нарешті здобувся на слово.
— Я тут,— сказав він.— Чого тобі треба від мене? Навіщо кличеш?
— Коли твій корабель припливе у Палоди, оголоси, що помер Пан, великий бог |і7,— відповів таємничий голос.
Ще більший жах пойняв мореплавців, коли вони про це почули.
Оговтавшись, вони почали радитися, чи послухатись голосу й сповістити про смерть Пана, чи промовчати. Кінець кінцем Тамус мовив:
— Якщо віятиме ходовий вітер, то коли будемо підпливати до Палодів, я мовчатиму; якщо ж море буде тихе — оголошу сумну звістку.
Коли вони підпливли до Палодів, вітер ущух. І Тамус, ставши на кормі, обличчям до берега, крикнув,
На березі знялися тужливі зойки, плач і голосіння. Побивалися всі остров'яни.
Сумна звістка незабаром дійшла до Риму.
Тіберій, римський імператор, наказав, щоб Тамуса привезли до нього. Він вислухав його розповідь і повірив йому. А потім розпитав учених про те, хто такий Пан, і сказав, що це син Меркурія та Пенелопи 118. Це саме твердив і Геродот, а також Ціцерон у третій книзі своєї праці "Про природу богів".
Що ж до мене, друзі, то я гадаю, що Пан був рятівником вірних, його скарали неправедні й невидющі первосвященики та ченці. Зважте-бо самі: по-грецьки його таки можна назвати "Пан" 119, бо він — наше Все: все, що ми собою являємо, все, що маємо, все,на що сподіваємось, усе, про що мріємо, все, у що віримо; усе в ньому, від нього й через нього. Пан — добрий-, великий пастир, який щиро любив не тільки овець, а й пастухів. Отим-то в годину його смерті зойки, і плач, і скорботне голосіння розляглися по небу, по землі, під землею. І в часі моє тлумачення сходиться: адже цей всеблагий, всевеликий Пан, єдиний наш рятівник, ло-мер у Єрусалимі за великого цезаря Тіберія.
Пантагрюель замовк і поринув у глибоку задуму. Трохи згодом із очей його полилися сльози. *