Панург показав купцеві гаман, набитий золотом.
— Ой, добродію, добродію!— провадив купець, не дивлячись на гаман.— А чи знаєш ти, що печеню з моїх баранів їдять тільки королі та принци? Смачна, соковита, м'якенька — губами їсти можна!
— Продайте баранчика! Хочете, на коліна перед вами стану? — відповів на це Панург.— Заплачу, скільки скажете! Скільки?
— Ну і йолоп же ти, шановний! Кажу тобі — таких баранів у всьому світі немає! Якщо удобрити землю борошном, змеленим із їхніх рогів, то за півроку спаржа виросте — несіяна, неполивана, неполена! А лопатки, а сідло, а окостики, а ніжки, а ребра, а боки, а ошийок! А печінка, а тельбухи, а кишки! Усьому цьому ціни немає!
Аж тут озвався хазяїн судна, якому набридло слухати купцеву похвальбу:*
— Чи ти ба — розносився зі своїми баранами! Хочеш продати — кажи ціну, не хочеш — затули пельку! Годі товкти воду в ступі!
— Я продам барана тільки з пошани до вас,— мовив купець.— Хай дає мені три турських ліври й забирає якого хоче барана.
— Дорого правите!— вигукнув Панург.— Та в наших краях такий баранчик уп'ятеро дешевше коштує.
— Бодай би тебе трясця вхопила, бовдуре!— відгукнувся купець.— Побий мене лиха година, коли кожен із моїх баранчиків не коштує вчетверо більше того, що ти за нього даєш! Ні глузду, ні кебети в довбешці не маєш!
Панург мовчки віддав купцеві гроші, схопив здоровенного вгодованого барана і, завдавши його собі на плечі, поніс до борту. Баран відчайдушно бекав.
Інші барани, почувши бекання, й собі забекали і повернули голови в той бік, куди потягли їхнього брата.
А купець невдоволено мовив:
— Бач, якого вибрав — найгладшогої Коли треба, метикує, шельма! Ой, як мені шкода цього баранчика! Ой, люди добрі, та я ж віддав його за безцінь! Ой, баранчику мій, жаль мені тебе, жаль!
Аж тут Панург, так само мовчки, жбурнув барана в море. І тої ж миті всі барани, бекаючи й мекаючи, почали стрибати з палуби в воду. Годі було їх втрима-' ти! Адже в баранів така звичка: куди один — туди й усі! Недарма Арістотель називав барана найдурні-шою і найтупішою худобиною.
Побачивши, як гинуть його барани, купець знетя-мився з жаху. Він бігав по палубі, кидався до борту, намагаючись зловити бодай одного барана — та де там! Барани сліпма стрибали у воду й тонули...
Тоді купець схопив за шерсть одного з баранів, який іще не встиг шубовснутр в воду, і хотів був витягти його на палубу, сподіваючись, що за ним полізе решта. Однак дужий баран шарпнувся — і впав1 разом з купцем у воду. Купець з бараном ураз зникли у хвилях, і тільки бульки пішли, тільки піна зашумувала...
Пастухи й гуртівники металися по палубі, переймаючи баранів. Та марна була це праця. Не встигли вони заблагати бога про допомогу, як на палубі не лишилося жодного барана.
— Егей! Хоч одна бараняча душа тут є? — вигукнув Панург, вимахуючи веслом.— Де баран Ро-бен? Де? Катма! Ну що, мосьпане, ну що, брате Жан, ловку я втнув штуку?
— Штука — всім штукам штука! — сміявся брат Жан.— Шкода тільки грошиків — лежать тепер на дні морському!
— Ет, що ті гроші! — махнув рукою Панург.— Я натішився на п'ятдесят тисяч франків, не менше! Ну, а тепер можна й вітрила піднімати! Брате Жан, чепчику мій любий, затям гарненько: немає жодної людини, якій би я не віддячив або принаймні не подякував за ласку чи послугу. Я добро завжди пам'ятав, пам'ятаю і пам'ятатиму. Але кривдникам своїм я мстився, мщу ся й завжди буду метатися! Такий уже я є. *
РОЗДІЛ XXII
Про те, як мандрівники припливли на острів Родичів, а потім на острів Сутяг, і про те, що вони там побачили
Наші мореходці підняли вітрила і під легким південно-західним вітром попливли далі. Пливли два дні, а на третій побачили невеличкий острів, СХОЖИЙ обрисами на Сіцілію, і причалили до нього.
Остров'яни були з вигляду дуже чудні — геть усі безносі, точніше, замість носів у всіх стриміли жирові тузи. До того ж, як з'ясувалося незабаром, усі вони були родичі, тож і острів цей називався островом Родичів. Щоправда, родичалися вони якось по-дивному. Ніхто нікого не називав ні батьком, ні матір'ю, ні сином, ні дочкою, ні братом, ні сестрою, ні дядьком чи тіткою, ні племінником чи племінницею, ні дідусем чи бабусею, ні онуком чи онукою, ні хрещеним батьком, ні хрещеною матір'ю, ні сватом, ні кумом,— як це скрізь заведено. Приміром, хтось вітався:
— Добрий день, моя сцієнонько! А друга відгукувалась:
— Добрий день, мій дельфінчику! Один обзивався:
— Добрий день, моє масельцеї А друга відповідала:
— Добрий день, мій сирочкуі Один кликав:
— Агов, моє сонечко! А друга відказувала:
— Я тут, моє віконечко! Один прощався:
— Бувай, моя в'язочко! А друга відмовляла:
— Бувай, мій мотузочку! Один запрошував:
— Ходи до мене, моя скоечко! А друга кричала:
— Зараз прийду, мій слимачкуІ
Пантагрюель слухав, чудувався і нічого не міг збагнути. Аж після того, як він із друзями зайшов до корчми пообідати, і його запросили на весілля, що саме там гуляли, йому проясніло в голові. Старий Шкарбан женився на гарній молоденькій Туфельці, а молодий бравий Чобіток вінчався із старезною
Пантофлею. Пантагрюелеві пояснили, що Шкарбан хоч і старий, та добре змащений салом, тому Туфелька й пішла за нього, а Пантофля хоч і підтоптана, ба навіть стоптана, зате гаптована золотом, а бравий Чобіток до золота ласий...
— А бодай би всі запалися! — сказав Пантагрюель.— Друзі, мерщій відпливаймо з цього паскудного острова!
Вони відчалили від острова Родичів і вийшли в море. Надвечір другого дня кинули якір біля великого, багатого й людного острова. Звався він Шелі — тобто Спокій,— і правив ним король на ім'я святий Коровай. Він гостинно зустрів Пантагрюеля й повів до свого замку. Біля брами їх чекали королева з доньками та придворними дамами. Вони розцілували мандрівників.
Коровай став умовляти Пантагрюеля, щоб той погостив у нього кілька днів, та Пантагрюель відмовився, сказавши, що саме віє ходовий вітер, отже, гріх із цього не скористатися.
Мореплавці попливли далі і через день причалили до острова Сутяг. На цьому острові жило багацько прокурорів, суддів, адвокатів та сутяг. Вони зустріли Пантагрюеля в гавані, однак не запросили пообідати й перепочити з дороги, а тільки безперестану кланялися, згинаючись у перегин, і гуртом торочили, що вони раді прислужитися, але не задурно — за платню. Один із наших тлумачів розповів Пантагрюелеві, в який незвичайний спосіб ці люди заробляють собі на прожиття. Вони дозволяють себе лупцювати! Навіть більше — самі про це просять! А коли їх тривалий час ніхто не б'є, то вони самі, дружини їхні та діти помирають голодною смертю.