А Пантагрюель подався геть із Баланса і, тричі ступнувши та один раз зіскочивши, опинився в Анже-рі. Це місто він уподобав і хотів був у ньому оселитися, та на людей раптом напала чумна пошесть — довелося Пантагрюелеві звідти тікати.
Він поїхав у Бурже і знову взявся вивчати закони. Прочитав багато книжок, вислухав чимало лекцій. Згодом він казав, що книжки про закон скидаються на розкішний плащ, гаптований золотом і самоцвіта-
ми, але обшитий брудним і смердючим ганчір'ям.
З Бурже Пантагрюель вирушив до Орлеана. Там зазнайомився зі студентами. Ті радо прийняли його до своєї громади, навчили грати у м'яча, і то так добре, що скоро він став справжнім мастаком у цьому ділі. А до науки Пантагрюель не дуже заповзявсь: боявся, що в нього заболять очі, бо чув од якогось професора, що слабість на очі — то страшне лихо.
Та що був він розумний і швидкий на тяму, наука його була успішна, і Пантагрюель кінець кінцем дістав ступінь ліценціата права.
РОЗДІЛ III
Про те, як Пантагрюель прибув до Парижа
Пантагрюелеві забаглося побувати ще в одному університеті — паризькій Сорбонні,— і він став лаштуватися до від'їзду.
Коли це одного дня прийшов до нього гурт орлеан-ців. Вони стали благати Пантагрюеля допомогти їм у великій скруті. А скрута була така: двісті чотирнадцять років тому в одній орлеанській церкві з двіниці впав величезний дзвін. Хоч що робили, аби підняти його,— все марно. Навіть з місця не зрушили.
Тож тепер усі городяни уклінно просили Пантагрюеля, щоб він підняв дзвін.
Пантагрюель охоче на це погодився.
Підступивши до дзвона, він оглянув його з усіх боків, примірився — і підняв одним мізинцем! Підняв так, наче то був малесенький бубонець, і пішов по вулицях, час від часу ним помахуючи. Дзвін гучно й весело дзвонив.
Городяни, почувши калатання, виходили з будинків, вітали Пантагрюеля, бігли слідом за ним, співали веселих пісень, заводили на майданах танки. Потім почалося свято.
Гуляло все місто.
Та скінчилося те свято кепсько. Поки Пантагрюель калатав у дзвін, добре орлеанське вино забродило. Майже всі городяни заслабли на живіт. Тож замість подяки вони почали лаяти і клясти свого рятівника. З тим Пантагрюель і поїхав з Орлеана.
Коли він прибув до Парижа, парижани вибігли йому назустріч — я ж вам казав, що майже всі вони бовду-руваті, ледачі й дуже люблять витрішки справляти,— і дивилися на нього, замилувані й приголомшені водночас. Вони боялися, щоб цей велет не потяг, чого доброго, кудись у глухомань будинок суду. Адже вони ще не забули, як Гаргантюа, Пантагрюелів батько, познімав дзвони із собору Богоматері.
Незабаром після того, як Пантагрюель оселився в Парижі, він дістав листа од батька. Гаргантюа писав:
<Коханий мій сину!
Поміж усіх щедрот, якими обдарував нас господь, найвищою я вважаю ту, завдяки якій ми досягаємо безсмертя й увічнюємо себе. Це — наші нащадки. В дітях наших оживає те, що втратили батьки, а у внуках — те, що загинуло в дітях. Так було, так є і так буде довіку.
Втішно мені бачити, як старість моя розквітає в твоїй молодості. Однак якщо не виявляться вповні твої духовні багатства, я не матиму тебе за хранителя безсмертя нашого роду: адже краща моя частина — душа — в тобі здрібніє і зниціє.
Тож прошу тебе, сину, повсякчас, повсякдень, вдосконалюй себе! Вдосконалюй у доброчесності, в доброзичливості, а головне — у всіх галузях знання! Після моєї смерті ти повинен стати мовби свічадом, у якому відбиватиметься мій образ.
Час наш — щасливий час для наук: з них знято заборону, їх шанують, відновлюють і відроджують. Відкриті величезні книгозбірні; для тих, хто бажає вчитися, є мудрі навчите лі й наставники.
Учися, сину! Насамперед вивчи давні мови, потім — вільні науки: геометрію, арифметику, музику й астрономію. Завчи напам'ять тексти цивільного права. Осягни науку про природу. Не обминай медицини: ти пізнаєш світ, що називається макрокосмом.
Навчися їздити верхи й володіти зброєю — щоб захистити дім свій од ворогів і оборонити друзів од зло-діїв-харцизяк.
Не забувай про бога, коханий сину. Не піддавайся спокусам світу цього, не дай проникнути в серце марноті. Допомагай людям, поважай своїх наставників. Розвивай свої здібності й шляхетні нахили.
Благословляю тебе. Твій батько Гаргантюа".
Пантагрюель почав вивчати університетську премудрість. Тепер він учився дуже сумлінно. Навіть більше: я б сказав, що розум його пожирав книжки, наче вогонь сухий верес. Він запалився жагою пізнання, якою горіли тоді всі найд опит ливіші уми та най-шляхетніші душі; теплі подихи весни розуму торкнулися і його чола.
Він студіював грецьку, латинську, іудейську, арабську, халдейську 64мови, арифметику й геометрію, астрономію, медицину, природознавство, географію, правознавство, філософські праці та художні твори стародавніх греків і римлян, а також святе письмо.
Наука давалася Пантагрюелеві легко, бо вродився він розумний і пам'ять мав чудову. Ба ні — не чудову: неосяжну пам'ять! Все, що хотів запам'ятати Пантагрюель, він запам'ятовував ураз і ніколи вже не забував.
По недовгім часі Пантагрюель набув широких і розмаїтих знань.
Тоді він намислив сам собі влаштувати іспит — виступити в публічних диспутах. Він звелів почепити на всіх перехрестях дев'ять тисяч сімсот шістдесят чотири тези, що торкалися найскладніших питань у науках.
Він виступив на вулиці Фуарро 65. Його супротивниками були всі магістри, студенти й оратори. І всіх Пантагрюель поклав на лопатки!
Потім він виступив у Сорбонні. Щодня протягом місяця й двох тижнів від четвертої ранку до шостої вечора диспутував він з богословами. До диспуту прилучилися правознавці, голови судів, доповідачі, радники, адвокати, секретарі, а також міські старшини та лектори медичного і юридичного факультетів. І Пантагрюель передиспутував їх усіх, привселюдно довівши, що вони — справжнісінькі телята й барани в мантіях!
Весь Париж заговорив про Пантагрюеля. Його називали джерелом ученості, світочем розуму й мудрості. Його впізнавали на вулицях і вигукували — шанобливо й захоплено водночас:
— Ось він! Це — незрівнянний Пантагрюель!
Вже на схилі свого віку Пантагрюель, згадуючи Париж, казав, що жити там добре, а вмирати погано, тому що бездомні волоцюги на кладовищі Невинно скараних немовлят66 гріються, розкладаючи вогнища над кістками небіжчиків.