Хоча відомо їй чудес немало.
Багато доблесних людей тоді
Через палкі жадання молоді,
Пустившись берега без вороття,
Зустріне смерть у розквіті життя.
І ті, хто втрапить до такого виру,
Спинитися не зможуть, втратять віру,
Поки не сповнить, мов страшна гроза,
їх тупіт — землю, крики — небеса.
Отож не ті, хто праведний, а ті,
Хто бреше, буде скрізь на видноті,
Бо йтимуть всі, здобувши тут уроки,
Услід юрбі, підступній та жорстокій,
Щоб черні потурати забобонній...
Ох, цей потоп важкий і невгомонний!
Це все потопом справжнім я нарік,—
Нагоди не змарнує він повік
І землю всю собою тут обніме,
Поки хлюпне в безмежжя несходиме
Потік води, сховавши з головою
Усіх, хто, перейнятий жахом бою,
Свій дух до того в битвах розлютить,
Що вже ніде й нікому не простить
І навіть цим покірливим тваринам, Які плетуться з виглядом невинним Не ідолам на жертвоприношення, А смертним на звичайне угощення. Ви без великих збагнете зусиль, Як ворожнеча, що піде звідсіль, Розладить (все-таки не без причинні) Одвічний хід кулястої машини. Щасливці, котрі їй не зичать зла, А хочуть, щоб вона була й пливла, Ще спробують і пробують вже навіть її закабалити й нею править Так мудро, що зостанеться нещасній Благати власного творця всякчасно. І на завершення погасне день, Хоча з обіду зверне він лишень, Чорніш закриє тінь небесне око, Аніж затемнення чи ніч глибока; Поміж землею й сонцем стане тьма, Немов стіна, незрушна-і німа, І світом опанує запустіння. Але ще світ чекає потрясіння; Від поштовхів підземних він умить Здригнеться і страшніше затремтить, Ніж Етна в час, коли рука Кроніда Повергнула її на титаніда, Аніж громаддя енарійських скель, Коли, здолавши за щаблем щабель, Тіфон підвівся, лютий із лиця, І гори в море кидав без кінця. Ось так земля за лічені хвилини Сумної й дивної зазнає зміни, Що ті, хто міг її скорити сам, її віддасть негаданим гостям. Тоді серця запаляться бажанням Нарешті покінчити з цим змаганням, Бо той потік нестримної води їх прожене звідсіль бозна-куди. Але, втікаючи в погрозний час, Побачить кожен, як бурхне нараз Вогонь, що з'явиться край небозводу, Аби розлиту висушити воду. Коли ж мине подій жахливий ряд, Тоді багато хто ще буде рад, Добро і манну маючи небесну
За злигодні свої й дорогу чесну, Збідніють ті, хто у розкошах жив. Це справедливо теж. І я скінчив, Як обіцяв, провіщення своє. Хай кожен власну долю впізнає. Ви згодні? О, яке чекає щастя Того, кому все пережити вдасться!
Коли цю загадку прочитали Гаргантюа, він зітхнув і сказав:
— Людей, вірних євангельському вченню, завжди цькували і тепер цькують; а втім, щасливий той, хто. не боячись кари і не зваблюючись на гріх, іде до мети, яку вказав господь.
— А все ж таки, що, по-вашому, означає ця загадка? — спитав брат Жан.
— Вона розкриває і стверджує небесну істину! — урочисто виголосив Гаргантюа.
— Ну, а я її зовсім по-іншому тлумачу І Сутаною своєю присягаюсь, тут розповідається про те, як грають у м'яча! Бо куляста машина — це не що інше, як м'яч. Один гравець двічі кидає м'яча, після чого вибуває з гри. Тоді кидає другий. Інші стелсать за м'ячем — вище чи нижче мотузки він пролетить. Хто перший крикнув, як пролетів м'яч, тому і ймуть віру. А водяний потік — це, як на мене, звичайнісінький піт.
Після гри слід підсісти до вогнища, обсушитися, надягти чисту сорочку, а тоді — до столу! Гарно їсться, легко п'ється, весело туляється всім, а надто тим, хто виграв!
ПОВІСТЬ ПРО ЖИТТЯ ТА подвиги
ДОБРОГО Я МУДРОГО ПАНТАГРЮЕЛЯ, КОРОЛЯ
ДНПСОДІВ
РОЗДІЛ І
Про те, як народився Пантагрюель
Коли Гаргантюа було п'ятсот двадцять чотири роки, його дружина, велетка Бадбек, донька короля амавро-тів 55, які населяли країну Утопію, подарувала йому сина, теж велета і красеня. Бадбек померла, коли хлопчик з'явився на світ.
Його назвали Пантагрюелем — бо "панта" по-грецьки означає "все", а "грюель* мовою агарян56 тлумачиться як "той, що жадає". Нарекли так хлопчика тому, що саме того року на Африку впало страшне лихо: посуха. Тридцять шість місяців, три тижні, чотири дні й тринадцять з лишком годин не було дощу, а сонце пражило так, що вся земля висохла. На жодному дереві не вціліло ані листочка. Пожухли квіти, пожовкла трава. Пересохли всі річки, озера, ставки, струмки, джерела. Сконали від спраги звірі, птахи, від ядухи — риби. Люди, змордовані спрагою, не знали, куди дітися й що робити. Хто кидався в колодязь, а хто, шукаючи прохолоди, залазив у черево корови.
Жаль брав дивитись на людей, які прагнули будь-якою ціною вгамувати спрагу. Вони навіть вдиралися в храми й жадібно припадали до святої води.
Кардинали побігли до папи шукати ради. І всі гуртом вирішили: кожному спраглому давати сьорбнути святої води один-єдиний раз.
О, який щасливий був той, хто мав холодний погріб, а в ньому — кілька бочок із водою.
Отже, того дня, як Бадбек породила на світ сина, люди мучилися від пекучої спраги. І Гаргантюа зненацька сяйнуло — сина його чекає щаслива доля: він буде володарем спраглих, проводирем "тих, що жадають".
Смерть Бадбек приголомшила Гаргантюа. Він не знав, чи побиватися йому з великого горя — адже в нього померла дружина,— чи сміятися з великої радості — адже він має такого чудового синочка 11 він кидався, мов миша в мишоловці, мов яструб у сильці.
— Плакати мені чи не плакати? — питав він самого себе.— Плакати! Чому? А тому, що пішла з цього світу моя дружинонька! Ніколи вже я її не побачу! Іншої такої ніколи не знайду! Бадбек, моя мила,моя люба, моя рибонько, моє серденько, моє зерйяткої Пантагрюелю, синочку мій безталанний! Немає в тебе рідної неньки, нікому тебе годувати, голубити, нікому на добро навчати! О клята смерте, підступнице лиха! Яка ти жорстока, яка безжалісна — ти забрала в мене мою Бадбек! А вона ж мала б жити вічно!
І Гаргантюа, оплакуючи дружину, ревів коровою, але за мить, згадавши про Пантагрюеля, починав іржати конем.
— Синочку, синашеньку! — вигукував мн.— Мазунчику мій, пестунчику мій, моє голуб'ятко! Спасибі тобі, боже, за те, що дав мені такого гарного, такого веселого синочка, як сонечко ясне! Ах, який я радий, ох, який я радий, ух, який я радий! Годі журитися, годі тужити! Гей, слуги! Розстеліть обруси, принесіть вина, сполощіть чари й келихи, запаліть вогнища, засвітіть свічки, накрайте хліба, роздайте милостиню жебракам, проженіть собак, замкніть двері! Скиньте з мене плащ, я одягну камзол. Справляймо хрестини — такі, щоб по всьому світу луна пішла!