Та Гімнаст мовби не чув. Удавши, ніби спішується, він нахилився ліворуч, спритно перевернувся в стременах, майнув під черевом коня й обома ногами став на сідло, тільки передом назад, із шпагою при боці.
— Ні, не так! — вигукнув він.— Ось зараз я зроблю по-іншому! Дивіться!
Він підстрибнув на одній нозі, повернувся й знову став ногами на сідло.
— Ти ба, який спритник! — мовив Тріпе.— Може, ти гадаєш, що і я робитиму отакі вихиляси? Довго доведеться чекати!
— Не хочете — як хочете! — вигукнув Гімнаст.— А я зараз іще дещо покажу!
Він нахилився праворуч і зробив такий самий поворот. Тоді, вчепившись великим пальцем правиці за луку сідла, став догори ногами й тричі крутнувся, граючи м'язами. А вже за четвертим разом перекинувся, ні за що не тримаючись, і опинився поміж вух свого коня. Далі, спершись на великий палець лівої руки, знову перевернувся в повітрі. Нарешті, вдаривши долонею по сідлу, стрибнув на круп коня й сів, звісивши ноги з одного боку.
Посидівши так якусь хвилину, Гімнаст перекинув праву ногу через сідло й прийняв поставу вершника, що їде на крупі.
— Ні, не такі — вигукнув він.— Я таки сяду в сідло! Дивіться!
Упершись у круп коня великими пальцями обох рук, він знову перевернувся й опинився в сідлі. Потім скочив, став на сідло і, схрестивши руки на грудях, перевернувся разів сто поспіль, горлаючи:
— Ой, чорти, я навіснію, я шаленію, я скаженію! Ой, чорти, тримайте мене, тримайте, тримайте! Та міцніше ж бо, міцніше! Ой, я біснуюся, сатанію!
Пікрохолеві вояки дивилися на Гімнаста, пороззявлявши роти, заклякнувши й занімівши. А потім водноголос закричали:
— Раками присягаємось, це або перевертень, або таки перевдягнений чорт! Рятуй нас од лукавого, господи!
І кинулись щодуху тікати, раз по раз озираючись, мов пес, що поцупив гусяче крильце.
Гімнаст зіскочив з коня й вихопив шпагу.
Проте ніхто на нього не нападав — адже вороги гадали, що це чорт, та ще й голодний, мов ціла зграя вовків узимку. Бо хто ж, як не чорт, може отак стрибати, крутитися, перекидатися?.. Та й Тріпе називає його чортовим родичем... Хто ж наважиться з чортом змагатися?
Один тільки Тріпе не розгубився. Він і собі вихопив з піхов шпагу та лусь нею Гімнаста по голові! Однак Гімнаст передбачав таку оказію й намостив собі під шапку трави та ганчір'я. Він навіть не відчув уда-РУ.
Він рвучко обернувся, підскочив до Тріпе і встромив шпагу йому в груди. Тріпе впав мертвий.
А Гімнаст сів на свого коня, підострожив його й помчав прямісінько до Лавопойона. За ним слідом поїхав і Вітрогон, Лавогюйонів конюший.
Гімнаст розповів Гаргантюа й Лавогюйонові про свою пригоду й додав, що всі солдати в загоні Тріпе — паскудники, грабіжники та розбишаки, що у воєнній справі вони анічогісінько не тямлять, отже, боятися їх нічого. То хай Гаргантюа спокійнісінько їде до батька — він, Гімнаст, і його друзі легко переб'ють Пікрохолевих солдатів, ті й похопитися не встигнуть.
Гаргантюа сів на свою велетенську коняку, супутники його теж скочили на коней, і всі рушили в путь. По дорозі Гаргантюа побачив величезне дерево.
— Оце саме те, що треба! — вигукнув він.— Правитиме мені і за кілка, і за списа!
Він вирвав дереврз корінням і вистругав з нього спис, який водночас міг бути і кілком.
Аж тут його коняка пустила калюжу. І була та калюжа така велика, що затопила все на сім миль довкола. І Ведську діброву також...
Коли Гаргантюа в'їхав у ліс, Евдемон доповів йому, що рештки Пікрохолевого війська, яким пощастило врятуватися від потопу, заховались у Ведському замку.
Гаргантюа загорлав:
— Егей! Чи ви там, чи вас там нема? Якщо там, то незабаром не буде! Якщо ж немає, то мені більше нічого сказати!
Тут один із ворожих гармашів, який стояв біля стрільниці, вистрелив у Гаргантюа. Ядро влучило йому в скроню.
Та що для Гаргантюа те ядро?! Ніби сливова кісточка...
— Що це таке? — вигукнув він.— Чим це ви кидаєтесь? Либонь, виноградом? Ну, то самим і підбирати доведеться...
Він справді подумав, що то виноградина.
Вороги, почувши галас, повилазили на бастіони й стали стріляти в Гаргантюа з бомбард та пищалей. Дев'ять тисяч двадцять п'ять разів вистрелили! Та все в голову цілили!
Кінець кінцем Гаргантюа закричав:
— Понократе, друже, виламайте мені вербову гілку — буду мух одганяти! А то вони хмарами наді мною крутяться та дзижчать!
Йому здавалося, що свинцеві й кам'яні ядра — всього-на-всього мухи та ґедзі.
Понократ сказав, що то не мухи чи ґедзі, а ядра — вороги стріляють у Гаргантюа з гармат.
Гаргантюа, почувши це, підбіг до замку та й ну;гамселити по ньому своїм страхітливим кілком-списом!
За якусь хвилину замок розвалився. Всі, хто були в ньому, звісно ж, загинули під руїнами. •
Зруйнувавши Ведський замок, Гаргантюа та його друзі подалися до броду. Брід весь був завалений тілами вояків, які втонули в калюжі, що її пустила велетенська коняка Гаргантюа.
Гаргантюа з друзями зупинився на березі. Вони стали радитись, як перебратися на протилежний берег. Врешті Гаргантюа рішуче мовив:
— Якщо річку перейшло бісівське плем'я, то я й поготів перейду! Мені води по коліно!
— А таки перейшло,— озвався Евдемон.— Адже бісам треба було відпровадити душі скараних на довічні тортури.
— Ну, то й Гімнаст перейде,— зауважив Понократ.— Адже він незрівнянний спритник!
— Ще б пак я не перейшов! — вигукнув Гімнаст.— Чого б це я тут тупцявся?
Він підосторожив коня й хвацько перескочив на той берег. Услід за ним щасливо перебралися й троє його супутників. Усі вони помчали до замку Гаргантюа.
РОЗДІЛ XII
Про те, як Гаргантюа вичісував із своєї чуприни гарматні ядра
Грангузьє дуже нетерпеливився, дожидаючи сина. І коли Гаргантюа нарешті приїхав, батько невимовно зрадів і збадьорився.
Гаргантюа подався до свого покою — перевдягатися й зачесатись. Коли він устромив у буйну кучму волосся велетенський гребінець — зубці його були із слонячих бивнів,— з-під гребінця посипалися гарматні ядра. І щоразу, як Гаргантюа стромляв у волосся гребінець, на підлогу падало сім, а то й десять ядер.
Грангузьє, побачивши ядра, вжахнувся.
Понократ узяв одне ядро в руки й сказав:
— Такими ядрами засипали підступні вороги вашого сина, коли він під'їхав під мури Ведського замку. Та вони заплатили за це дорогою ціною. Всі загинули під руїнами замку! Однак пікрохольці ще не розбиті. Військо зазнало великих втрат, воно розшарпане, налякане, але не вигублене дощенту. Ми повинні невідступно переслідувати войовників, наступати їм на п'яти й нищити 1 Жодної миті не гаяти І Недарма ж у прислів'ї мовиться: "Хапай нагоду за чуприну!"