ГАРБАТА
Присвята Мари Стрільбицькій
Під високим плотом, що відгороджував двірський сад від вулиці, стояли купкою хлопчики, й радилися:
— Ходім попри стайню,— радив Івась.
— А як бугай вибіжить? — сказав Петрусь.
Це найстарший, найбільший і найдужчий межи цими хлопцями. При забаві був завсіди за погонича, а решта хлопців за коней; але надто відважний не був. Як лучи-лась яка небезпека, то він перший утікав; але як при-йшлося видерти кому хліб абощо, то він і до того був перший.
— А я не боюся бугая, — похвалився Митруньо, найменший від усіх.
Стояв поміж хлопцями, неначе маленька печеричка. При забаві був завсіди за лошака, бо не міг бігти враз із іншими, а ще й крайка зсувалася йому аж на коліна та й плутала. Тож усе облишався ззаду.
— А ти ж видів бугая? — запитався його згірдно Петрусь.
— Цому ні? У нас е аз два. Таке мають велике вімня, оо раз.
Хлопці реготалися.
— Оце раз дурний! Та то корови.
— Коли-бо неня казали, со то бугаї, не колови, бо не дають молока.
Стало на тім, що попри стайню не йти. Для того радив Петрусь піти поза стодолу.
— Добре,— сказали хлопці та й справилися йти. Але Йвась зупинив усіх отакими словами:
— А там індик!
— Та що, що індик? — дивувався Никола.
Івась прижмурив одно око, похилив голову набік та й кривився Николці:
— Сьцьо, сьо індик? А вкусить у литку та й око дзьобне!
— Індик має колалі та й клицить, як пес Правда?— питався Митруньо.
Але на нього ніхто не зважав, бо кождий роздумував над тим, чи індика є чого боятися, чи ні. Вийшло-таки, що індика треба боятися, може, гірше, чим гусака.
Отож стало на тім, що й поза стодолу не йти.
Найпроворніший межи всіма Грицуньо мав іще одну раду:
— Знаєте що! Ходім навкруги аж від кирниці. Але за цю пораду Петрусь розлютився:
— А йди ж ти, дурний! Там, на лану, вже така велика озимина, що ми би заблудили. Лиш ґазда або парубок може зважитися туда йти.
Хлопці роздумали, як то страшно блудити озиминою, коли нічо більше не видко, лиш небо й зелені стебла, та й пристали на те, що й довкола не можна йти. Всі посумніли, окрім Митруня, бо він не розумів і не журився тим, куди хлопці йдуть.
Надійшов пастушок, що вів корову на мотузі. Подивився на хлопців та й жалісно йому стало, що не може з ними лишитись, але мусить корову пасти.
— А куда? На гарбату? — запитався сумно пастушок*
— На гарбату! Ходи й ти з нами!— сказав Петрусь. Він завсіди скликав на гарбату всіх, кого здибав, бо
у гурті безпечніше йти, але перед самою панською кухнею рад був усіх спекатися. Пастушок сумно сказав:
— Не можна, бо гоню корову пасти: неня би били. Може, завтра піду з вами.
Найпроворніший поміж хлопцями Грицуньо роздумував завзято над тим, куди би можна зайти до панської кухні, але нічого не міг видумати. Подивився тільки вгору на пліт і, киваючи злегенька головою, сказав:
— Ото, мой, коби нас хто попересаджував на той бік: там зараз за садом кухня.
Хлопці приступили до плота та й зазирали крізь шпа-ри, щоби хоч подивитися на ту кухню. Митруньо вздрів багато дерев, а на землі повнісінько всілякого цвіту, що позлітав уже з садовини.
— Ей! Яких же чічок,— дивувався Митруньо.
— Іди, дурний! Йому чічки в голові: аді, онде кухня. Але Митруньо не видів ніякої кухні. Бо одно, що не
знав, у котрім вона місці, а друге: так задивився на цвіт, що на нічого більше не зважав.
Натомість старшенькі хлопці виділи проміж дерева велику двірську кухню. Проворний Грицуньо не перестав над тим думати, як би дістатися до саду. Та й таки додумався. Помітив, що в однім місці надгризли пси трохи плота сподом. Грицуньо радив, щоби поламане пруття трохи виймити, та й буде можна пролізти на другий бік. Але Петрусь боявся, бо:
— Ану ж,— каже,— садівник уздрить та й заб'є. Митруньо не порозумів ці слова, тому запитався:
— Як заб'є?
— У смерть!
Отже Митруньо й це не розумів.
— А ми полегоньки та й потихо,— радив проворний Грицуньо.
Хлопці послухали, бо їх дуже кортіло дістатися на той бік. Отож повиймали надламане пруття, а через то зробилася в плоті така діра, що курка могла легко пропхатися. Але такі маленькі хлопчики змістилися також, хоч і не без муки.
Перший проліз Грицуньо, а за ним другі. Лиш найменший Митруньо ліз якось попереком та й устряв у плоті. Отже, не журився тим; навпаки: голосно сміявся, бо йому було смішно, що пліт придержав його та й не пускає, так ніби грається з ним.
II
Що одно: у тім саду було дуже запашно, бо краями голубіли кущі бозу та червоніли кущі рож; то друге: уся земля була вистелена всіляким цвітом, що поспадав із садовини; а третє: через тінь із високих і крислатих дерев було в саду темніше,й холодніше, чим на вулиці; а четверте: коли під ногами тріснув найменший патичок, то голос стелився кругом, неначе дим по росі. Все те нагонило багато страху на старшеньких хлопчиків, що закрадались обережно, потихеньку й поволі поза дерев.
— Николко! — шептав Петрусь.— Як надбіжить пес, то не бійся, бо то молодий: він не кусає, лиш ласиться. Аби-сь закликав: "Гектор!" Чуєш?
— Добре! — відповів пошепки Николка.
Нараз усі стали, поторопіли та неначе прикипіли до місця, бо малий Митруньо так крикнув, аж відгомін пішов по саду:
— Цекайте на мене!
Грицуньо перший отямився та й прибіг до Митруня, Закусив кулак і шептав до нього:
— Тихо, бо садівник учує!
Але Митруньо не розумів це. Сіпався в плоті й говорив іще голосніше:
— Та-бо я не мозу плолізти.
— Цить, ти, чорте! — шептав Грицуньо й почав витягати Митруня.
Хоч як силувався, отже не міг сам дати ради Митру-неві. Петрусь вернувся до плота помогти Грицуневі, бо боявся стояти сам посеред саду.
За підмогою Петруся й Грицуня висунувся Митруньо з плота. Але крайка зачепилася за патик і лишилася в плоті. Митруньо вже не заперізувався, тільки взяв крайку в руки.
Старшенькі хлопці ховалися за дерева, борзенько підбігали під інше дерево й так поволі посувалися наперед. Митрунько ж ішов на виду, попри кущі рож. Крайка випала йому з рук, але він не зважав на те, лиш набирав повні жмені білого цвіту, що обпав із дерев, підкидав той цвіт догори й тішився, що платочки цвіту, неначе рій білих мотилів, літали в воздусі й сідали на траву. Хоч і не знав ховатися Митруньо, а все-таки ніхто б його не назирив іздалека. Бо заступали його китиці червоних рож і платочки білого цвіту. Його червоні личка мішалися з китицями рож, а білу сорочечку не можна було доглянути поміж роєм білого цвіту.