Обридло Гараськові сидіти на лаві й хлипати: з вулиці долітав до нього веселий регіт та гомін шахтарських дітей. Йому кортіло до них.
Смеркало. Невеличке вікно сумно сіріло під стелею і не давало анітрохи світла.
В землянці настала вже ніч.
Гарасько хлипнув ще кілька разів, так, задля годиться.
— Ма-мо!.. ма-а-мо!..— гукав він.
Та мати спала дуже міцно на лаві й нічого не чула.
Упевнившись, що матері йому не збудити, Гарасько вже трохи й радий був: ніхто не перешкодить. Він швидко стрибнув з лави, знайшов під лавою старі материні шкарбани, озув їх, одягся в материну драну юпку з довжелезними рукавами й рипнув дверима.
Дітей вже не було коло землянок, тільки здалека чути було їхній гомін. Гарасько стояв, дослухаючись, і по голосу пізнав, хто саме кричав, але бігти туди вагався.
Був тихий, погожий весняний вечір. Стояв легенький туман понад одмерзлою землею; в повітрі пахло талим снігом, що брудними плямами сірів ще подекуди в ровах та під загатами. В шахтарських халупках вже всюди освітилося. Непривітно, немов могилки на кладовищі, чорнів ряд землянок-пусток з вікнами при самісінькій землі. Повз землянки проходила залізниця. Пухкаючи, шиплячи, гуркаючи пробігла "кукушка"[1], кумедно тарабанячи за собою довжелезні залізні вагони, з верхом жовні вугіллям.
— У-ух! у-ух! — пронизливо вигукувала вона, ніби лякаючись, що не доцупить до місця як велетнів.
Та й знову стало тихо. Гарасько якусь мить задивився на "кукушку", і йому дуже забажалося проїхатись на ній.
"Тепло там, мабуть, і ловко! — думав він і, уявившисобі таке щастя, досяжне тільки в думці, навіть посміхнувся.— А Левко слюсарів та Колька конторщиків за-а-зздрили б!.. Та він не покатав би їх: вони ніколи не приймають його до гурту гратись і боляче скубуть за чуба. От Китьку взяв би: Китька ніколи не б'ється й не любить Левка з Коликою".
— О-у-у-у-у!...— довго-довго загув гудок на шахті і густим ревом сповнив тихе повітря. Тиша, збуджена важким, грубим гуком, важко застогнала луною. Потім гудок замовк, зробилося ще тихше.
Замовкли дитячі голоси й сміх. Хтось пройшов поблизу, гучно чвакаючи по калюці чобітьми.
— Мабуть, тато,— подумав Гарасько,— треба тікати до жати, а то гніватиметься!..
Але далі ступнів не стало чути. Знов усе стихло. Холодним блиском сяяли зорі; небо було безхмарне й стемна-синє, тільки на заході ще ясно зеленіла смужка.
Гарасько почував, як задубіли йому ноги від холоду й палиці на руках заклякли. Він почув себе одразу таким самотнім. Зробилося страшно, схотілося плакати. Він хутко пірнув у яму під своєю землянкою, намацав руками залізну клямку і вскочив усередину. Побачивши, що мати ще не вставала, він кинув під лавку шкарбани, підійшов до матері й почав гукати:
— Ма-а-мо! я боюся... Мамо, засвітіть лампу!..
Мати не озивалася. Гарасько знав, де лампа, тямив і засвітити її, та не знав, де сірники: батько, мабуть, заніс. Вогка, холодна долівка зовсім захолодила йому ноги. Він сів на лаві й тихо плакав. Потім перестав — обридло — й почав думати, чому мати не озивається. Гнівається? Дак ні, вона добра, ласкава й любить свого пустунчика, Гараська, хоч часом і плаче чогось, дивлячись на нього. Чи все спить? Чому ж вона вже не прокидається? чого мовчить так страшно? чого?
Тихо. Зашкребла миша. З печі стрибнув кіт і нашорошив уха. Де вона взялася та миша! Її ще, вчора не було. Безупинно скрипів у гнилім сволоці шашель.
— Дзенннь!.. дзенннь!.. дзенннь!..
Дзвонили до церкви.
Завтра Великдень, казали хлопці,— пригадалося Тараськові.— Дурять, мабуть. Якби й справді завтра Великдень, то мати вже напекли б пасок, накрасили б крашанок, і в хаті так смачно пахло б печеним. А в його була б новенька сорочка, й чобітки, й картуз. Він пам'ятає торішній Великдень... А вони кажуть, що завтра... Хіба такий Великдень?.. Одначе, чому мати не встають ще з обід?..
Гарасько присунувсь, прислухався й торкнув матір руками за обличчя. Обличчя було холодне... Гарасько раптом схопився. Мороз пішов у його поза шкурою. Бігти?.. Але з переляку одібрало руки й ноги. Гарасько скрикнув не своїм голосом, злякав голодного кота, що дослухався в кутку, де саме шкребла миша: кіт прожогом кинувся до дверей і голосно занявкав, нагнавши на Гараська ще більшого жаху.
Рипнули двері. Хтось увійшов, важко ступаючи, й не причинив дверей.
— Ге!.. темно... Гей, хто є в хаті?.. Явдохо! га, Явдохо!..
— Тату! — несамовито крикнув Гарасько, стрибнув з лави й кинувся до ніг батькових.
— Господь з тобою! — нахилився батько над Гараськом.— Чого ти, сину?
Батько важко дихав: чи теж злякався, чи, може, від швидкої ходи. Гарасько почув притім, що від нього тхнуло горілкою.
— Мати... у-у-у!..— вже спокійніш плакав Гарасько й цупко тримав батька за полу.
—. Що — мати? Не світе?.. Ах вона ж сяка-така! Га,— не світе! Стривай же, ми їй дамо,— мурмотів п'яний шахтар, шукаючи сірників у кишені.— Мабуть, їй погіршало, сердешній... Ну, байдуже,— ми зараз засвітимо,— не плач.
— Дзенннь!.. дзенннь! дзенннь!..— чути було знадвору в одхилені двері, і прикрий, вогкий надвірній холод запанував у хаті, а в ній і без того було зовсім не тепло.
Аж ось сірника знайдено. Шахтар налапав на столі стару, закурену бляшану лампу, довго сопів коло неї й тер один по одному сірники, поки йому пощастило засвітити лампу. Блиснуло мізерне, тьмяне світло й злегка освітило невеличку брудну землянку з обідраними стінами, по них усюди чорніли смуги патьоків від стелі; в однім місці стеля зовсім провалилася, й звідти стирчав шматок гнилого обапола.
— Зачини двері, бо холодно, і для хворої уредно! — поважно, навчаючи, промовив шахтар і пішов до лави.
— Явдохо!
Тихо.
— Явдохо!..
Шахтар взяв жінку за руки, нахилився над нею, зазирнув їй в обличчя й хутко одсахнувся. Одразу в голові в нього прояснішало.
Гарасько знову заголосив біля дверей
— Вмерла...— прошепотів шахтар і перехрестився.— Вмерла, сину, твоя мати... моя... дружина. Сироти ми... сироти...
Він упав на ослін і заплакав. Гарасько підбіг до батька й припав до колін. Худий, паршивий з голодухи, кіт, зрадівши, що господар хати таки вернувся й, безперечно, незабаром усі вечерятимуть, приязно терся у нього біля ніг і ласкаво мурчав, іноді здивовано позираючи вгору.