Зникають. Фредерік тріумфально посміхається.
ФРЕДЕРІК. Так, у цьому можеш не сумніватись!
Замикає двері на засувку. Піпле відкриває скриню. Дають Максиміліану відсапатися.
ПІПЛЕ. Чорт забирай, ми пропали! Якщо вийти з театру неможливо, вони його знайдуть!
ГОЛОС ПОМРЕЖА. На сцену! Пані та панове, на сцену! Вистава починається за дві хвилини!
ПІПЛЕ. Мій Максиміліан! Вони його розстріляють.
ФРЕДЕРІК (з посмішкою). Ми в театрі, старий, а твій Максиміліан надто гарний, щоб померти в першому акті. (Тихіше). Так, роби точно так, як я тобі вкажу…
Підходить до Піпле і шепоче йому на вухо.
ЗАТЕМНЕННЯ
КАРТИНА ТРЕТЯ
Сцена театру "Фолі-Драматік" під час вистави "Двадцять років або Життя невдахи".
Ми бачимо виставу з куліс: зворотній бік декорацій, акторів у профіль або зі спини. Вдалині видніється величезна темна прірва залу.
По краях сцени навпроти декорації двоє жандармів спостерігають за входами і виходами акторів, одночасно слухаючи виставу.
З колосників машиніст сцени посипає осіннім листям декорацію подвір'я, де відбувається дія.
Пізніше інші машиністи гримлять листом заліза запускають вітродуй, снігову машину тощо. Тобто демонструються всі можливі спецефекти.
Вистава наближається до фіналу.
На сцені Панна Жорж (Розалія) цілує в лоб Парізо (Етьєна), що стоїть на колінах.
ПАРІЗО (в ролі Етьєна). Ох, цей поцілунок. Він за все мене втішає.
ПАННА ЖОРЖ (в ролі Розалії). Мій коханий…
ПАРІЗО (в ролі Етьєна). Він примушує мене забути про двадцять років, проведених у сирій і темній семінарії, про приниження наставників, про кепкування друзів, про переслідування наглядачів, двадцять років, проведених у надії на кохання… кохання нездійсненне.
ПАННА ЖОРЖ (в ролі Розалії). І ось ти його маєш. Нарешті маєш. І ніколи не було десь більшого кохання, ніж моє.
Фредерік у ролі Ноблекура, одягнений у мундир генерала Імперії, поспішає на сцену і починає кричати на Парізо-Етьєна.
ФРЕДЕРІК (в ролі генерала Ноблекура). Нещасний! Цього разу я застукав тебе на місці злочину, в обіймах моєї дружини! Мене ти не обманеш більше!
Фредерік у ролі Ноблекура дістає револьвер і стріляє в Парізо-Етьєна з гучним звуком пострілу. Шепіт жаху в залі. Парізо-Етьєн падає "замертво" на землю.
ПАННА ЖОРЖ (в ролі Розалії). Нещасний! Це був твій син!
ФРЕДЕРІК (в ролі генерала Ноблекура). Що!?
ПАННА ЖОРЖ-РОЗАЛІЯ. Поглянь! У нього ж є славетна родимка за правим вухом, як у всіх Ноблекурів!
Фредерік-Ноблекур опускається на коліна, дивиться і починає рвати на собі волосся.
ФРЕДЕРІК-НОБЛЕКУР. То що? Отже, він не був твоїм коханцем? Цей чоловік, якому ти писала по ночах, той чоловік, якого ти вкривала цілунками при світлі повного місяця, той чоловік, який носив під серцем твій портрет у медальйоні, той чоловік…
ПАННА ЖОРЖ-РОЗАЛІЯ. …той чоловік був нашим сином! Отим дитятком, яке ми втратили під час компанії в Росії, і думали, що він від холоду помер… О, наш Етьєн!
Фредерік-Ноблекур падає на коліна.
ФРЕДЕРІК-НОБЛЕКУР. О, нещасний! Що ж я накоїв!
ПАННА ЖОРЖ-РОЗАЛІЯ (починаючи довгий плач). Ох, якби ж то я…
ФРЕДЕРІК-НОБЛЕКУР (перериваючи її, раптово кричить із пафосом). Хай принесуть сюди труну!
ПАННА ЖОРЖ (здивована, тихо). Що ти говориш? Зараз же моя репліка.
ФРЕДЕРІК-НОБЛЕКУР. Так, так… хай принесуть негайно нам труну. (Волає). Для мого сина! Для бідолашної дитини, що двадцять років має!
Перевдягнуті Піпле і Помреж виносять на сцену скриню з гримерки Фредеріка, потім виходять.
ФРЕДЕРІК-НОБЛЕКУР (до трупа). Я хотів би сам тебе покласти в твою колисочку останню, тебе, мій сину, якого знати не судилося мені, мій син, якого не стискав в обіймах я, мій син, якому не всміхався я ніколи.
ПАННА ЖОРЖ (пошепки, люто). Дуже приємно, коли тебе приймають за гірлянду. Що я маю робити?
ФРЕДЕРІК-НОБЛЕКУР (пошепки). Плач! (Продовжує шляхетно). Так, лише раз, один єдиний раз, хай навіть надто пізно, з тобою поведуся по-батьківськи.
Він нахиляється, щоб підвести Парізо-Етьєна, який активно опирається.
ПАРІЗО (пошепки). Цього немає в п'єсі.
ФРЕДЕРІК (пошепки). Не впирайся, кретине!
ПАРІЗО (пошепки). Я не хочу залізати в цю скриню. Я боюся темені.
ФРЕДЕРІК (пошепки). Не заважай, а то я буду тебе лоскотати.
Від такої перспективи Парізо негайно віддається в руки Фредеріка.
ФРЕДЕРІК-НОБЛЕКУР (лірично). Тобі ще тільки двадцять років, і ти не знав нічого, окрім самотності і горя. Зла доля, сніги і війна розлучили тебе з батьком та матір'ю.
ПАННА ЖОРЖ (пошепки). Що я маю робити в цей час?
ФРЕДЕРІК (пошепки). Я ж казав тобі: плач!
Панна Жорж негайно видає пронизливий стогін, який приголомшує зал. Фредерік кладе Парізо у скриню.
ПАРІЗО (кричить). А… але тут уже хтось є!
Фредерік затикає йому рота саваном.
ФРЕДЕРІК (швидко, пошепки). Цить!
Він квапливо зачиняє кришку, щоб приглушити шум опору.
ФРЕДЕРІК-НОБЛЕКУР (з тремоло в голосі). Погляньте на страждання й горе батька: здається, чую голос сина я! (Цілує труну). О, якби ж ти поруч був зі мною, то я б зробив із тебе гідного чоловіка, Етьєне, о так, достойного чоловіка: солдата, жандарма чи поліцейського, такого хлопця, котрий міг би стати гордістю батьків.
ДВОЄ ЖАНДАРМІВ (у кулісах дістають носовички). Яка чудова п'єса!
ФРЕДЕРІК-НОБЛЕКУР. Але я сподіваюсь незабаром приєднатися до тебе. Поглянь, мій любий сину, що вчинить батько твій.
Він дістає з кишені флакончик і випиває його. Панна Жорж-Розалія вириває з його рук флакон і кричить:
ПАННА ЖОРЖ-РОЗАЛІЯ. Отрута!
ФРЕДЕРІК-НОБЛЕКУР. Так, це отрута. Тож за кілька хвилин, мій любий сину, я дожену тебе у царстві мертвих.
ПАННА ЖОРЖ (зображає хвору). О, ні, надміру вже страждань! Я більше так не можу, я вже не витримаю, я…
ФРЕДЕРІК-НОБЛЕКУР (пошепки). Почекай, не падай непритомною відразу. (Продовжує на публіку). Але… але я хотів би зостатись батьком у цю останню мить життя. Чи знайдеться тут хтось, хто винесе труну із моїм сином, з пошаною, аж до бульвару? Мені б хотілося такою тріумфальною ходою віддати останню шану тому, кого убив я власноруч. В останню путь провести! Ну ж бо! Ну ж бо, хтось! Хто має серце! (Повертається до куліс). Агов, жандарми! Ходіть сюди!
Піпле і Помреж різко виштовхують двох жандармів на сцену. Ті навіть не встигають збагнути, що сталось. Вони швидко засовують у кишені свої носовички, зніяковілі від своєї присутності на сцені, включені у драму, яка зворушила їх до сліз.