АНТУАН (радісно, піднімаючи завісу). Одинадцять викликів!
Актори знову кланяються.
Завіса опускається і підіймається знову.
АНТУАН. Дванадцять викликів!
Актори схиляються. Завіса опускається.
ФРЕДЕРІК (Антуану, роблячи знак знову підняти завісу). Де дванадцять, там і тринадцять.
І справді, зал знову аплодує трупі.
Коли завіса театру "Фолі-Драматік" падає остаточно, на сцені реакції розділилися. Такі актори, як Манірниця чи Ля Крессонньєр, розгнівані, бо не змогли зіграти свою власну гру, негайно йдуть. Натомість Фредерік, Фірмен і Панна Жорж у захваті.
Молодий Дужі пристрасно цілує руку Панни Жорж, яка дозволяє йому це із задоволенням.
Арель і Кюссонне, обливаючись потом, добираються до сцени.
АРЕЛЬ. Браво! Браво! Як подумаю про те, що ніхто не хотів мене слухати, коли я передрікав щасливу долю цієї п'єси…
ФРЕДЕРІК. Так, тільки довелося переробити мелодраму у фарс, щоб її можна було грати!
КЮССОННЕ (підходить, збуджений). Це тріумф! Тріумф!
ФРЕДЕРІК. Побажаймо, щоб цей тріумф переріс в успіх.
КЮССОННЕ. Браво, дорогий мій Фредеріку, тисячу раз браво. Ви показали себе майстром!
ФРЕДЕРІК (кланяється). О, актор ніщо без гарного тексту.
КЮССОННЕ. Дякую! Дякую! Особливо мені сподобались ваші паузи.
ФРЕДЕРІК. Природно: адже вони мої.
Кюссонне не помічає каверзи і звертається до всіх.
КЮССОННЕ. Яке велике одкровення — цей вечір! Ви зрозуміли, що сталося? Виявляється, я комік, а я про це не знав.
ВСІ. Справді?
ФРЕДЕРІК (велично). О, так, деякі генії мимоволі приховують цілі пласти розуму, так що частина з них іноді лишається невідомою для них самих.
КЮССОННЕ. Саме це я нині відчув.
ФРЕДЕРІК (Арелю, крізь зуби). Виведи його, бо я його вб'ю.
КЮССОННЕ (Панні Жорж). Панно Жорж, дорога моя найдивовижніша актрисо, чи можете ви дарувати милість — один цілунок.
ПАННА ЖОРЖ. Мені дуже жаль, добродію, але я вже роздала всю милостиню бідним.
Вона виходить, під руку з Дужі, лишаючи Кюссонне у жалюгідному стані.
АРЕЛЬ (поспішає до Кюссонне). Дорогий великий авторе, чи не піти нам привітати наших поетів? Ламартін, Віньї, Дюма і Віктор Гюго чекають на нас у фойє.
КЮССОННЕ (виходячи). О, Віктор Гюго, це ж така знаменитість…
Фредерік лишається на сцені майже наодинці. Несподівано він витягує якийсь фрагмент декорації і знаходить за ним Манірницю, яка активно цілується з Парізо.
Заскочені, вони завмирають і дивляться на Фредеріка великими винуватими очима.
Деякий час Фредерік мовчить, потім холодно запитує.
ФРЕДЕРІК. Пробуєш позбавити його акценту?
Манірниця спробувала було заперечити, але Фредерік зупиняє її владним жестом.
ФРЕДЕРІК. Геть!
Манірниця і Парізо квапливо залишають сцену. Знесилений, Фредерік падає на старий диван.
ФРЕДЕРІК (самому собі, здивований). Але ж я зовсім не страждаю від цього… Це мене трохи чіпляє, дратує, злить, але, якби я грав ревнивця в якійсь п'єсі, то, без сумніву, відчував би більше емоцій… Моє серце б'ється сильно лише в театрі. То де ж правда, а де брехня? Реальність правдоподібна, але ілюзія достовірніша. Життя здається мені наповненим лише тоді, коли я граю. Може, я народився якось боком?
Він охоплює руками голову, і, як і раніше, повертаються його спогади…
Фредерік-хлопчик з'являється у глибині сцени, його матір гнівається і лає його, прасуючи білизну.
МАТИ. До театру, театру? Мій бідолашний Фредеріку, невже ти гадаєш, що такий як ти, годиться для театру?
ФРЕДЕРІК-ХЛОПЧИК. Вчитель каже, що я здібний.
МАТИ. Він у цьому нічого не тямить! От я знаю, що це таке — актор! Це такий, як пан Тальма з Комеді-Франсез, якому я прасую білизну. Так от, повір мені, коли я бачу його білизну: чи то батистові сорочки, чи то метисові простирадла, я дуже добре знаю, що він — не такий, як ми.
ФРЕДЕРІК (вперто). Я хотів би спробувати грати.
МАТИ. Мій бідолашний Фредеріку, з таким обличчям, як у тебе!
ФРЕДЕРІК. І що?
МАТИ. Та поглянь на себе: ти ж просто бридкий, мій бідолашний Фредеріку, ти ні на що не схожий.
ФРЕДЕРІК-ХЛОПЧИК (у відчаї). Це неправда.
МАТИ. Невже ти гадаєш, що люди тебе полюблять? Згадай свого брата, от він був гарний. От він міг би стати актором. Він — так! Але ти!
ФРЕДЕРІК-ХЛОПЧИК (у сльозах). Мамо, але я ж не винен, що мій брат помер.
МАТИ. Замовкни. Він був ангелом, а ти нічого не вартий.
ФРЕДЕРІК-ХЛОПЧИК (приголомшений такою жорстокістю). Мамо…
МАТИ (відштовхує його). І врешті-решт, облиш мене, не плутайся ввесь час під ногами… (бурмоче крізь зуби) …точно як твій батечко… ти не здатен викликати любов до себе… Ох, ні, щоб тебе любили — на це ти не здатен…
З глибини сцени з'являється Береніка.
Видіння матері і хлопчика зникає.
Береніка мовчки перетинає сцену, наближається до Фредеріка і ніжно шепоче йому на вухо.
БЕРЕНІКА. Пане Леметре, я закохалася у вас у той день, коли мені виповнилося п'ятнадцять років. Це було так сильно, що я не могла вимовити й слова. Просто приходила щодня до театру. Через ваші ролі я пізнала вас слабким, втраченим, тріумфуючим, цинічним, хижим, легковажним, шляхетним, божевільним… я бачила, як ви даруєте вашу душу, ваше тіло, вашу силу — без ліку. І щовечора публіка мала право на всього вас дощенту. І щовечора я думала: тепер, коли він усе віддав, хто ж поверне йому це у відповідь? Чи є усмішка і руки, які чекають на нього? Чи зрештою, коли падає завіса, йому лишається лише самотність? І боротьба?
Фредерік дивиться на неї приголомшений.
БЕРЕНІКА. Нещодавно мене хотіли видати заміж. Мені запропонували нареченого, такого ж довершеного, як швейцарський складаний ніж. І лише сказавши йому "ні", я збагнула, що кохаю вас. Ну от, я і мовила це слово.
Фредерік ніжно бере її за руку. Вона не опирається, але, здається, готова знепритомніти.
БЕРЕНІКА (тремтить). Що є в мені такого, щоб покохати мене? Чим я краща за інших? Мені тривожно за вас. Я не буду коханкою, радше я стану другом, братом, батьком, чоловіком. Я буду чоловіком. Я тут для того, щоб вас утішити і заспокоїти.
Вони хочуть поцілуватися, їхні губи майже торкаються. Фредерік насилу бореться з цим бажанням.
ФРЕДЕРІК. Не варто мене любити, моя маленька. Ти ніколи не знатимеш, із ким розмовляєш. Я не можу відповідати за всіх Фредеріків Леметрів, яких ти зустрінеш.