І тут побачив, що Коза з фотоапаратом, який бовтавсь у неї на дошці грудей (бо персів практично не мала), віддалившись од мене, раптом повернулася й помчала просто через трави й квіти, сяючи розжеврілим личком і палкими очима.
— Знаєте, що побачила? — сказала захекано, зупинившись од бігу, як кобилка. — Вужа, скрученого в спіраль!
І стільки було захоплення на її назагал маловиразному личку і в щасливо розширених очах, що я замилувався її безпосередністю. А ще подумав: тільки людина з непомерлими первнями дитячості здатна захоплено відкривати світ, а ті, хто це припинив, уподібнюються до висохлих дерев-корчів, що творять гротескові й цілком модерністичні скульптури, які завжди вражали своєю понурою мертвотою, залишаючись, проте, цілком і винятково пластичними. Таких дерев було в лугах десятки, на найвиразніші я вказав Козі з фотоапаратом, але, на диво, вони її ані трохи не зацікавили, адже не належали до живого світу, отож у них годі щось відкрити, хіба мертву подобизну, до якої моя душа могла бути ближча хоч би через поважний вік.
Зрештою, Кози з фотоапаратом біля мене вже не було, маячіла віддаля біля куща й по-хлоп’ячому махала мені рукою, щоб я підійшов, бо щось хотіла показати. Рушив туди й побачив: кущ був покритий зеленими лискучими хрущами, було їх там принаймні з двадцять, і зелені їхні панцири яскраво вилискували під сонцем.
— Таке колись бачили? — прошепотіла Ж. Смикальська (до речі, коли отак ганяла, її задок не переставав химерно й смішно посмикуватися).
— Так, — сказав. — Траплялося… Але чого ти говориш пошепки?
— Боюся їх злякати, — прошепотіла Комп’ютерна Діва.
Назвав її вперше на "ти", і відтоді в нас і повелося: вона до мене "викала", а я "тикав" — принаймні так натуральніше, адже була такої чудної породи, що боялася налякати хрущів, а на таке спроможні хіба Кози з фотоапаратом, байдуже, що такого виду зоологічні атласи не фіксують.
А над головою розгорталося широке небо з купчастими хмарами, ніби отара величезних овець. І ті вівці мирно випасалися на голубому полі, досхочу наїдаючись голубої трави. І від того ставали ще біліші. А вся гряда чи отара виміряла найдальші далі, звідки вона ніби й з’являлася. А з другого боку — не менш далекі далі, де вівці ховалися. Сонце ж часом западало в хмару-вівцю й прикрашало її осяйним ореолом, визначаючи за царицю. І та цариця напивалася з того сонця золотої води, але сама залишалася біла, адже біле — найчистіший колір цього світу. І те світло падало на крила перелітних птахів, тим-то віддавали сусальною позолотою. І за всім тим невпинно стежили пильні очі Кози з фотоапаратом, намагаючись нічого не проґавити, особливо найменшого.
Мені здалася ця хвилина містерійною. Ніби щось подіялось із моїми очима, як було вже кілька разів, відтак Коза з фотоапаратом знову перестала бути людиною, а таки натуральною тваринкою. І ми йшли через безконечного луга з безмежною кількістю квітів та стебел, я — дивний Пастух, а вона — дивна пасома, яка й справді могла насититися кількома листочками й напитися кількома краплями, що тут чи там блищали, ніби самоцвітне каміння. Але ніяк не міг насититися світом із його міріядами живих істот її фотоапарат. Бо теж ставав у цьому антуражі живою істотою, яка приймала їжу й питво в незвичайний спосіб — увічнюючи миті й óбрази, і цьому не було кінця.
15
Під час прогулянки розмовляли мало. З конкретики свого життя Комп’ютерна Діва сповістила, що її батько за фахом кравець. Це пояснило, чому міг виставно вдягатися: одежу шив собі сам. До того Ж. Смикальська оповіла, що її батько не завжди бував до неї вороже нетерпимий, часом на нього спускалися хвилі благоти. Якось, відшукавши її в нетрях Києва після чергової втечі, замість звичного скандального гону, коли несамовито тікала, а він із риком та матюками наздоганяв, заявився сумирний, як баран, із згортком, перев’язаним шворкою і з петелькою, а що Жанна була, жаргоново кажучи, "застукана", то спробувала батечка чемно прийняти, принаймні доти, коли з’явиться можливість утекти. Окрім того, її гостро зацікавила така невидаль: батько був мирний та спокійний.
— Ну що ж, дочка, — сказав, сідаючи на розхитаного стільця й кладучи на коліна пакунка, — будем так усю жизню друг другу настроєніє портить?
— Я вас не чіпаю, — сухо сказала Комп’ютерна Діва.
— Да, понімаю… Даже подумав: не в мамку пішла, а в мене, тоїсть у папку… Да, нам пальця в рота не клади ми закляті!
— Я за вами не ганялася і вас не розшукую, — холодно відказала Жанна.
— Да, ти горда, — сказав батечко. — Вся в міня, бо я тоже гордий.
— Отож живіть по собі, а я житиму по собі, — буркнула Ж. Смикальська.
— Так ніззя, дочка, шó я тобі — не отец? Отож і рішив трошка тебе побалувать. Зима на носі, а ти без пальтішка. Даже мати твоя, хоч яка дурепа, а сказала: зима на носі, а пальтішка в Жанки нема… То оце я й пошив — чудне вийшло пальтішко. І не тіки пальтішко, а й шапочку пошив — чудна вийшла шапчонка. Подумав: яка ти в мене не дряна, а папці треба тобі оддать уніманіє.
І він почав із ламким шурхотом розгортати папір, у які було загорнуто "пальтішко" із "чудною шапчонкою".
— Поміряй, чи підійде, бо я теперички й размєрів твоїх не знаю. Но в мене глазомєр — не прошибуся.
Покірно взяла "пальтішко", вдягла й подивилась у дзеркало, вправлене в напівзруйновану шафу. Батько розглядав її оком знавця.
— Да, сидить неплохо, — сказав задоволено. — А одягни шапочку!
Одягла шапочку й відчула себе, як корова з сідлом.
— Замічатільно! — вигукнув батечко. — Даже лучча на морду вийшла, бо тут у батька не пішла, не мені це тобі казать. Наравиться тобі пальтішко й шапочка?
— Ні! — незворушно відказала Комп’ютерна Діва, добре відаючи, що станеться після цього короткого, вимовленого нею слова. Спустила "пальтішко" на підлогу, зірвала з голови "шапчонку" і жбурнула нею в батечка, просто в лице, і то для того, щоб ошелешити його й виграти кілька секунд, а тоді рвонула, як ракета, у двері.
Отже, й того разу закінчилося все як завжди: дикими батьковими криками-прокльонами й шаленою гонитвою. І, як завжди, й того разу він її наздогнати не зумів, бо не був такий прудкий, а вона свого часу успішно тікала від нього й прудкого.