Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

Страница 54 из 64

Шевчук Валерий

Попри художню вдачу, я людина винятково логічна, а це значить раціональна. Через це, сівши на лавочці й закушпеливши люлечку, розклав по пунктах те, що залишалося неясне, починаючи від найсвіжішого до віддаленішого.

Отже, перше: чому Микола, зійшовшись із Комп’ютерною Дівою, запропонував їй оселитися в себе?

Відповісти можна просто: приятель, хоч і застерігав мене не вірити підступам цієї особи, сам їй повірив, притому не раз, а двічі. Отже, закоханий у неї залишався, а вона, здається, такі вогники роздувати вміла. Можна ще простіше: він по-людському її пожалів, бо і я, почувши історію її війни з батьком, теж не міг не виявити їй співчуття, адже і в мене не каменюка замість серця. А ця Коза з фотоапаратом, попри все, була гнана й ображена, отже, істотою ніби й слабшою, тією, що терпить наругу. З другого боку, проаналізувавши оповіджені колізії тієї війни, не міг не признати: коли б Комп’ютерна Діва була лише упослідженою, мала би дорівнятися до своєї матері. Але кістку мала батьківську, отож воювала супроти нього не менш завзято — не забуваймо, що почув версію лише з одного боку, отже, цілком суб’єктивну з креном на власну користь.

Про перший Миколин роман із Ж. Смикальською досить знаємо з попередньої (четвертої) частини цього твору. Але про другий роман, коли вони почали жити під одним дахом, знаю аж зовсім небагато, хіба загадкову фразу: "Ми з ним аж такі близькі не були" — це в моїх розмислах другий вузлик. Продовжимо вислів: "Не були аж такі близькі, щоб він мав підставу подарувати квартиру своїй коханці", — хоч Микола видимо їй протегував. Отож у цьому, другому випадку невідомо, чи була вона його коханкою. Але якісь остережності мав напевне, а що був, як знаємо, вченим із аналітичним розумом, то визнав за розумне спадком свою кохану обійти і цілком несподівано (можливо, не тільки для мене, а й для неї) наділив тим даром мене, хоч вона не мала даху над головою, а я їх мав два.

Я надто добре знав Миколу Лика, щоб твердити: це була плата за нашу довголітню, цілком безкорисливу дружбу. Правда, міг цю квартиру продати й тим підкріпити своє хитке матеріяльне становище, бо пенсію діставав малу, а платежі доводилося платити значні. Отже, кінці сяк-так сходилися, але не цілком переконливо[4].

Відтак щось примусило мене знову згадати передсмертну записку приятеля. Знав уже напам’ять, тож тут, під дубом, проказав її вголос:

"Друже, потурбуйся про все, що треба, бо ти єдиний мій спадкоємець. Здається, цієї катавасії я вже не переживу. Микола".

"Потурбуйся про все, що треба" — третій вузлик. Спочатку зрозумів його простолінійно: "Візьми на себе похоронні обов’язки" — я це виконав. Але поняття "все, що треба" — ширше, йшлося напевне про те, що по смерті приятеля постануть певні проблеми (чи потреби), які належить мені розв’язати. А першою проблемою була його квартирантка чи співмешканка. Зрештою, що я робив, приймаючи свою гостю? Нічим іншим, тільки вирозумінням цієї проблеми, правда, ще пасивно, — активно її намагалася вирішити Ж. Смикальська. Про те, як це було за першого зближення Миколи з Козою, відомо мені достатньо — саме через це приятель потрапив до лікарні, після чого вона, хоч і відвезла коханця до лікарів, але, переконавшись, що той не помре, егоїстично його покинула, а повернулася до ловеласа Велимира Прутнюка, очоливши на вигулах кавалькаду його жінок. Це призвело мого приятеля до тяжкої депресії, через що він значно занепав. То факт безперечний, тому їхнє друге поєднання стало для мене великою несподіванкою, навіть шоком. По-перше, тому, що, раніше нічого не приховуючи, Микола цей акт ретельно від мене приховав. А чому? А тому, що знав: буду цьому рішуче супротивний, бо знав, чим це може закінчитися. Так воно й сталося й охоронити друга не зміг, бо не мав тоді до нього доступу.

Коли ж залучити факти, які в цій, темній сторінці життя приятеля прояснилися, можна дійти такого (і, як на мене, єдиного) висновку. Після повернення до тічки Велимира Прутнюка Ж. Смикальська продовжувала жити чи в якомусь гуртожитку, чи наймаючи кутка, і її знову вистеріг, напавши, шалений батечко. Як правило, Ж. Смикальську після чергового скандалу спроваджували. Ясна річ, що Велимир поселити її в себе не міг через перенаселеність власного житла (образно кажучи, його мікросвіту) жіночим елементом. Та й навряд чи хотів. Отож знову опинилась у розпачливому становищі й не придумала нічого розумнішого, як прийти до колишнього невдачливого коханця й розчулити його. Згадаймо, в записці Микола назвав свої сходження з нею "катавасіями", отже, була "та катавасія", і останньої пережити й сам не сподівався. При цьому Комп’ютерна Діва його розжалила, бо Микола, хоча й сумнівний, але княжий нащадок, тобто високо ставив поняття честі, тож впустив Ж. Смикальську до себе і вони, певне, якийсь час, як сказала ця особа, "аж такі близькі не були". Однак у цнотливому статусі не втрималися — результата ми знаємо.

Коли так трактувати шифри записки, вона стає зрозумілою. Невиясненою залишається хіба фраза: "Ти єдиний мій спадкоємець". По-перше, вона свідчить, що був і другий кандидат на спадкоємство — Ж. Смикальська, але Микола її з цього ряду викинув, отже, з двох залишився я один ("єдиний"). Пояснення тут може бути також одне: після отієї все-таки зради, коли Коза покинула коханця в лікарні, довіри до неї не мав (я б, наприклад, також її не мав) — в канони честі й обов’язку, як на мене, це таки не вкладається. Але що значить саме слово "спадкоємець"? Квартири й бібліотеки — це ясно, але чи не мав Микола на увазі ще одне спадкоємство: квартирантку, якою, згідно з його заповітом, я мав заопікуватися, притому у формі "всього, що треба"; здається, цей процес уже почався.

І тут видобув зі своєї пам’яті ще одне підтвердження того, що розгадав свого ребуса правильно, — з глибин виплив отой "Підводний сон", який мені привидівся, коли спав у ліжку приятеля майже поруч із ним, покійним. Пригадаю читачеві деякі позиції з того сну — і це буде черговий вузлик для розв’язання. Микола прийшов до мене не сам, а привів на повідці козу, химерно розцяцьковану прикрасами. Не розгадуватиму, що то були за прикраси, найочевидніше дарунки, якими Микола улещав Козу, зрештою, це великого значення не має. Важить інше. В тому сні Микола чітко заявив, що в Абґрегацію, тобто в смерть, завела його саме Коза; нагадав, що я став його спадкоємцем, попередивши ще раз, щоб не заходив із Козою в жодні стосунки, і натякнув: залишився ще якийсь момент, але що воно таке, не виповів, бо все покрила "візія кози". З того можна зробити висновка, що Микола хотів подати мені якесь роз’яснення чи вказівки щодо Кози, але та йому містерійного акта перебила, покривши сон (чи затуливши) власною подобизною.