Отож ужив до свого приятеля тактики малих наскоків, тобто партизанської, а партизани, як відомо, щось урвуть та й сховаються в лісі. Так і я: з одного боку, марудно скаржився, що не можу вивершити цього твору, бо кінець другої оповідки хоча й ефектний, але теми не вичерпує, відтак епіграфа із "Блакитної троянди" треба скорочувати чи змінювати, а це все одно, що відрізати людині руку чи ногу; отже, в цій історії напевне бракує якоїсь "блакитної троянди".
— Блакитна троянда, — немилосердно сказав на те професор, — це те, чого в житті нема. Отож вигадуй якусь небилицю та й край!
Але я хоч і не був професором історії, але здобув освіту цілком тотожну з тією, що її мав і він, отож потребував для своїх фантазій, кажучи неологізмом, "фактазій", інакше вся побудова, яку творив з допомогою професора, стане порожнім яйцем, тобто в ньому білок і жовток наявні, але бракує отого живчика, який з’являється в яйці після того, як курку належно осідлає і поскубе півень. Тільки в такому покладі, сказав я своєму приятелеві-професору, може вилупитися курча.
— Чого ти до мене пристав? — огризнувся невдоволений Микола Лико.
— Бачиш, — повів я розсудливо, — цей скрипт створено від взаємодії нас обох. А наприкінці ти мене хочеш зрадити.
— Як це зрадити? — зчудувався Микола.
— Бо покинув напризволяще. А приятелі так не чинять.
— Як же можу тобі допомогти?
— Подумай, — дипломатично сказав я, — тринадцяте коліно — не я, бо я взагалі бозна-яке коліно, а ти. І в моєму родопису, якого також нема, не існувало жодного князя чи навіть судового канцеляриста.
— Морочиш голову! — трохи послабив упірність професор і раптом розсердився, що стало його поразкою. — І взагалі, звідки знаєш, що в мене була подібна історія?
Відповів не зразу. Пильно подивився на професора з метафізичним блиском в очах (принаймні відчував, що в мене очі блищать саме так) і чітко продекламував, виділяючи кожне слово: "Спадок — се фатум, се мойра, се Бог, що мститься до тринадцятого коліна".
— Страшний ти чоловік! — розсміявся Микола. — Як п’явка.
— Не п’явка, а акула, в ліпшому разі — щука, — пожартував я.
І ми постановили мир, за якого переможець щось дістає, а переможений утрачає, водночас вони чемно один до одного всміхаються, а ще й по-дружньому стискають руки. А як вважають китайці, при потиску частка духу однієї людини переходить до іншої.
Звісно, історія, яку оповів мені приятель, простіша від тих, що відбувалися з Ликами в далекому минулому. Зрозуміло й чому: енергія накладеного на них фатуму з плином часу починає спадати. Але науково це можна було б простежити, оцей протік, не через фрагменти, а правильне, один до другого, передання — тоді зміг би написати не коротку повістину, а великий епічний твір. Але що вчиню, коли професор М. Лико накопав так мало матеріялу? Все ж накопане я використав, притому цілком дбало…
Усе почалося так само, як і в Семена Лика, через танці. Микола ж Лико, що стане згодом професором історії, з юності мав особливого потяга до дівчат, правда, не в плахтах чи запасках, а в платтячках, у яких короткі рукави бували дзвоником, часом одягалися й спіднички з підспідніми, що роздували їх також у дзвони, відтак засмаглі литочки, що миготіли під ними, подобали на мусяжеві била чи колотила, від яких годі відвести погляда. А коли ті роздуті спіднички танцювали, то терлись об партнера, а ще часом наскакували на нього двійко тугих, зрілих (і не завжди зрілих) яблучок, а будь-яке тертя, як оповідали учням учителі фізики, викликає тепло, а з надмірного тепла з’являється і вогонь. Ні, Микола не мав (це коли кінчав школу) постійної дівчини, і то тому, що перебував на такій стадії, на якій буває ненажера-початківець, який прагне скуштувати всіх страв, отож його вабила не одна, а коли не всі, то багато. А де краще можна задовольнити себе, як не на танцях, коли партнерок повсякчас змінюєш, а ти залишаєшся той-таки. Зрештою, всі вони, носії отих роздутих спідничок, здавалися Миколі й однаковими, і неоднаковими: однаковими тому, що намагалися вдягтися за модою, а неоднаковими, бо по-різному пахли, тобто різних уживали парфумів, неоднаково блимали очками, неоднаково бували сміливими й несміливими (або соромливими), а ще неоднаково сочилась із їхніх розпалених у русі тіл енергія: в одних прихолоджена, в інших роздмухана, ще в інших палахка, — а він для всіх залишався однаково палахкий. Тож кружляв собі й кружляв, але не був аж такий потужний, як князь Семен, який у несхожих на ці танцях примудрявся творити з ходу бубонці з дівочих животів із милими довбишечками в них, — не той був час, та й не мав Микола такої потуги, як його далекий предок, якщо він і справді предок. Хлопцеві досить було кружляння, і стріляння очима, і впоювання парфумами, а ще тим духом, що сполучав на час танцю, хвилюючи більше чи менше, але завжди. І його рука випадково чи й ні натрапляла на яблуко, якого так хотілося скуштувати на смак, чи спускалася на м’які, дражливі й гарячі сідниці або на пружку станика на спині, тобто вабило те, чого в нього не було, але до запаморочення хотілося пізнати. Від тих емоцій його плоть набрякала так, що це відразу відчували партнерки і мліли, розплавляючись у його гарячих обіймах, і коли б партнерок не втримував, то від тих торків розтеклися б, як вода. Але ніколи не розтікалися, навпаки, тужавіли, та й сочки ставали тверді, аж гострі, і ті сочки, як пташки дзьобами, намагалися ніжно копнути його в груди. Ні, то було чудо, ті танці, бо нікóли пізніше, танцюючи, такого не відчував; можливо, тому, що людина до всього призвичаюється, та й бажання виникають залежно від міри змужніння. До речі, казав мені професор М. Лико, молодь часу князя Семена мала подібні відчування. При цьому прочитав вірша Симона Зиморовича з книги "Роксоланки, або руські панни", написаного через сім років після загибелі князя Лика, отже, 1628-го, де є такі рядки:
Розина мені в танці померанць давала,
А потім і віночка дати обіцяла,
Коли ж допомагав їй вести того танця,
Тоді вона впустила в пломінь померанця.
Те яблуко жаристим вугликом зробилось,
Спаливши душу бідну, тіло спопелило.