— Не загуваруймо Ванічку, — не цукровим, а сахаринним голосом проспівала Таїсія Іванівна. — Йдіть оддихайте і спасібо, що розплатилися.
І він пішов "оддихать", розчинивши свої нерипливі двері, а коли розвернувся, побачив, що розхиленого прочілу там, де стояли господарі, вже нема, бо зникли, ніби розчинилися, двері ж у господарську половину були щільно запечатані, однак за ними чулося вовтузіння, природи якого Іван не збагнув, але, здається, йшла боротьба за одержану кістку з м’ясом.
Іван Василевський зітхнув і ще раз згадав афоризма: "Чудові історії, які не відбуваються", — правда, до нього глухо долинали й звуки від продовження варвітні, — отож завершив афоризма так: "А ще ті, які відбуваються поза тобою". Бом! Так, прогучав ґонґ, як завжди на закінчення сцени, цілком непотрібний, признаю, й цього разу.
13
А непотрібний тому, що пристрасті цього вечора ще не закінчилися. Міг би їх описати в розділі 12-му, щасливому за символікою цифр, навіть ідилічному, — не забуваймо, що Аркадія — батьківщина пасторалей, — але я у своїх писаннях не раз приділяю особливу увагу розділові тринадцятому, як переломовому при викладі історії, звісно, з огляду на фатальність цього числа, а події, які відбулися далі, такого присмаку дістали. Бо не встиг Іван Василевський розмислити останньої сцени, — а це в нього звісно як відбувалося — дуже повільно, — коли хтось обережно застукав у двері. Іван не мав аж такого слуху, щоб розрізняти стукоти, отож подумав, що це знову Аркадій Пастух — прийшов, мовляв, роз’яснити непослідовність свого поводження, але порога переступила зі своєю чарівливою усмішкою Людмила, вже від дверей вибачаючись і знову просячи дозволу зайти, ніби постук у двері і звичайне за тим "Заходьте!" не вичерпувало етичних потреб.
— Якщо можете вділити кілька хвилин, — мовила діловим голосом Людмила, — хотіла б переговорити.
Іван мовчки вказав на стільця, а сам залишився стояти, бо ще не прийшов до тями — найменше сподівався побачити Людмилу, тобто щоб вона сама до нього прийшла.
— Ви нас налякали, — мовила та, не гасячи милої усмішки, на яку Іван не відповідав своєю, тільки дивився. — Ну, в мами інтерес меркантильний, переживала, що не заплатите, хоч це теж не до кінця так; Аркадій Петрович, мабуть, теж не дуже переживав, бо не проти вас здихатися, а от я…
— Чому? — прямо спитав Іван.
— Що — чому? — трохи збилася з пантелику Людмила.
— Чому Аркадій Петрович хоче мене здихатися?
— Хіба не для цього двічі до вас приходив? — погасила всмішку Людмила.
Іван коротко хитнув.
— Хочу вам дещо пояснити…
І вона тихим, навіть сокровенним голосом почала розповідати про Аркадія Петровича, заявивши, що цей негідник (вона так його й означила) — то прокляття їхнього дому. О, він уміє здатися і розумним, хоч малоосвічений, і добрим, але бувають часини, коли в нього вселяється чорт.
— Коли починаються дощі?
— Звідки знаєте?
— Сказала ваша мама…
— Так! Тоді з ним і коїться. Поясню, чому з мамою хочемо, аби в нас жив хтось сторонній.
— Квартирант?
— Так! Ми й справді матеріяльно потребуємо, і мати, без роботи бувши, хоче добути якогось гроша, але не це головне…
І вона розповіла, що Аркадій Петрович до інших своїх нестандартних рис ("нестандартних рис" — вислів її, Людмили) має одну, цілком похвальну: соромиться своїх зривів і уникає показувати себе перед незнайомими чи малознайомими людьми невигляд-о. Коли ж стримувального начала (знову її вислів — "стримувальне начало") у нього нема, розходиться так, що стриму нема. Зрештою, для алкоголіків це типові речі, а він закінчений тип алкоголіка, з тих, на кого періодично набігає сказ, решту часу вони нормальні, звичайні, навіть добрі люди. І, як в усіх алкоголіків, у ньому гостро розвинуто комплекса неповноцінності (знову її вислів, я на цьому зумисно наголошую, щоб показати, що Людмила мислила не як простолюдинка, чого не скажеш про її матір та псевдовітчима, — далі подібні слова і звороти подаватиму курсивом). Отож він не хоче, щоб у них жили квартиранти, і намагається їх спровадити, виставляючи її, Людмилу, гетерою, яка ловить собі женихів, і саме для того нібито принаджуються квартиранти…
На таке пряме признання Іван Василевський аж скинувся, Людмила миттю вкмітила це й розсміялася.
— Бачите, вгадала, про що він з вами говорив.
— Так, — признався Іван.
— Оце така в нас біда!
— Але чому його не проженете? — різко спитав Іван. — Ваша ж мати з ним не розписана.
— Це також не проста річ, — скрушно сказала Людмила.
І пояснила, що після кожного вибуху він сам їх покидає, перед цим начинивши казна-що, бо коли отямлюється, його з’їдає сором, але завжди повертається, принизливо валяється в ногах, плаче й просить, щоб йому вибачили і знову прийняли до себе, інакше пропаде. Вона, Людмила, завжди проти того повернення, але мати в неї жаліслива і, зрештою, не витримує — її й зрозуміти можна: хоче, щоб у хаті був хоч якийсь чоловік, бо життя в неї не склалося.
— А що з вашим батьком? — спитав Василевський з притаманною йому прямотою.
— У мене ніколи не було батька, — з притиском сказала Людмила.
— Отже, квартиранти для вас як громовідвід? — трохи саркастично спитав.
— Так, — не сприйняла його гумору Людмила. — Тоді жити ще терпимо.
— Чого ж вони, квартиранти ваші, тікали? — знову навпрямки, без делікатностей, спитав Іван.
— Ну, це вже Аркадій старався, — холодно відказала Людмила, забувши назвати вітчима по батькові. — Плів довкола них сіті, вони й не витримували…
Іван знову здригнувся, цього разу на слово "сіті": про сіть говорив і Аркадій Петрович, але приписував плетіння її не собі.
— Дивні це речі!
— Так! — хитнула Людмила.
Під час розповіді її обличчя набрало печального виразу, й Іван не міг не помітити, що це її прикрашає. Навіть напрочуд!
— Зрештою… — сказала й затнулася. — Те, що сталось учора… Це він підстроїв…
— Знаєте, що було вчора? — спитав трохи здивовано Іван.
— У нас таємниць нема! — різко сказала Людмила. — Через це вам і розказую… щоб не було таємниць… Бо не хочу… щоб ви так скоро від нас пішли… Тому ми й злякалися, коли не прийшли ночувати.
І вона після тих уривистих, зніяковілих фраз підвела на нього очі: великі, трохи й засльозені, печальні, повні чару — особливі очі, від яких не могло не здригнутися юначе серце, хіба було б кам’яне.