— Бачив те на чужих, а не на своїх, — резонно звістила. — Я мусила в тому пеклі варитися.
— Так, — згодився я. — Це речі різні. А що, триває це й досі?
— Ні, — мовила. — По смерті твого батька вони помирилися. Але часом тато зривається. Під час одного з таких зривів у неї і стався інсульт.
— Ходяча вона чи лежача? — поставив я материне запитання.
— Трохи дибає, — неохоче відповіла Іра й додала з якоюсь глибокою гіркотою: — Не вдається нам з тобою любитися без батьків, дідів та прадідів.
— Бо й не можемо, коли стосунки і справді серйозні.
— Воліла б, щоб це був флірт, — сказала задумливо. — А ми влізли в свої стосунки по самі вуха.
— А сестра твоя знає, хто її батько? — запитався я.
— Не "твоя", а "наша", — поправила Іра, — адже ми через сестру родичі. Мама їй розповіла про те під час того ж інсульту, в лікарні. Зрештою, відала, що ми тільки наполовину сестри, але їй подавали баєчку, що її батько загинув на війні.
— І це майже правда, — сказав я. — Мій батько помер від воєнних ран. А які ваші стосунки?
— Ніякі, — мовила стримано. — Нема нічого спільного та й ніколи не було.
І між нами знову зависла пауза. Зрештою, Іра заворушилася і промовила майже спокійно, хоч і холодно:
— Брехня навколо, сама брехня! Всі нею обплутані, ніби сіткою, і борсаються, начебто можуть звільнитися. Труять нею себе і всіх біля себе. Труять життя і світ, а що найгірше — знаходять цьому виправдання. Нічим дихати в тій чорній сітці! Знаєш, як її розірвати?
— А хочеш її розірвати? — запитав я.
— Дуже хочу! — відказала, прохально подивившись. — На тебе вся моя сподіванка.
— Тоді давай так, — сказав, беручи її тонку, довгопалу руку. — Нашу історію максимально, скільки можна, ми вияснили, таємниці свої розкрили, отже, до того не повертатимемося, хіба принагідно. Я тим часом, коли дозволиш, подумаю. А коли надумаюся, щось запропоную. А ти надумуйся від себе і також запропонуй. З’єднаємо пропозиції і дійдемо консенсусу.
— Ти й справді раціоналіст, — протягла вона, скривлено посміхнувшись. — Гадаєш, усе можна вирішити через раціо?
— Так, — мовив твердо. — Бо людині дано розум і власну волю, щоб могла знаходити виходи з усіляких пасток і сіток. Тож вихід обов’язково має віднайтись, інакше розум нам нінащо.
— Хотіла б думати так, як ти, — печально сказала Іра.
— І я б хотів, — прорік. — Тоді консенсусу обов’язково дійдемо.
39
Отже, всю дорогу в автобусі ми проговорили й незчулися, коли в’їхали в межі Житомира. Ясна річ, сказано було набагато більше, але цієї розмови до щоденника я не записував, а беру її з пам’яті, відповідно, пам’ять її, певна річ, добряче пересіяла. Може, щось із того забулося, але суть і фактаж зафіксовано точно. Мені й справді треба було подумати, але звик перетравлювати інформацію на самоті; коли ж балакаєш, думати про речі інші годі.
Ми вийшли з автобуса, і я запитав, чи не хоче вона побачити червоного будинка на Кашперівській, де проминуло її дитинство, і чи знає його номера? Виявилося, що знає, бо про поїздку сповістила матері; батькові ж, як правило, про поїздки не сповіщає, про них той довідується від матері. Отже, з батьком у неї стосунки не дружні, хоча його виправдовувала; можливо, це був протест проти домашньої деспотії. Здається, мій здогад, що вона полюбила мандри як супротидію батькові, мав підставу.
Побачити будинка свого дитинства Іра хотіла: до речі, там і досі, сповістила вона, жив материн брат.
— А чи не родовий це дім по матері? — спитав я.
— Так, — потвердила. — Це дім мого діда Калиновського.
Новина також цікава, бо свідчила, що Ірин батько прийшов до Калиновської в прийми, а в приймаків бувають свої комплекси. З другого боку, і це факт: не тільки Ірин батько вчинив матеріальну ласку Калиновській, одружившись із нею, а й вона йому, бо той власного житла не мав. Досі Іра не признавалася, що в Житомирі живуть її близькі родичі, але вона багато до чого не признавалася.
— Родичаєтеся? — спитав я.
— О ні, — відказала. — Дядько тільки раз приїжджав до Києва, мати кілька разів у Житомир їздила, але без дітей. У них стосунки — як у мене із сестрою. Окрім того, дядько терпіти не може тата, вони ніколи між собою не ладнали.
Отже, приймака в тому домі шанували не вельми. Звісно, в ті рази, коли Калиновська приїжджала до Житомира, заходила до нас. Можливо, задля цього й приїжджала, подаючи поїздки як відвідини брата.
— У дядька велика родина, отже, ми обмежували його життєвий простір, — сконстатувала Іра.
Іще один факт: виїзд відбувся не тільки через ревність, а з причин і прозаїчніших: обидві родини в одному домі не вживалися. Іра раніше романтизувала свій виїзд до Києва — реальність завжди прозаїчніша.
Ми купили квитка назад для Іри, я в Житомирі мав залишитися, бо саме на цей день припадав братів день народження (звісно, про спільні відвідини мого дому не йшлося). Пішли до Кашперівської пішки, хоч можна було під’їхати. Але Іра захотіла прогулятися містом.
— Тут своя атмосфера, — сказала, — яка починає мені подобатися.
Цю атмосферу відчував завжди: віддавен знайома й рідна, а отже, й приваблива.
Балачка перекинулася на загальні речі: про місто й куди маємо рушити.
— У парк — обов’язково, — сказала Іра. — Туди мама водила мене гуляти.
— А бульвари пам’ятаєш? — спитав.
— Бульвари — ні, але якийсь довгий-довгий парк.
— Це і є бульвари, які ведуть до парку, — засміявся я. — До речі, парк старі люди називають Четвертим бульваром.
Червоного будинка на Кашперівській розшукали швидко — був чималий, і я подумки здивувався: чому тут було тісно для двох родин? Але то вже їхні внутрішні справи, вони мене цікавили мало.
— Зайдеш зі мною чи почекаєш? — спитала Іра, але таким тоном, щоб я мав підстави відмовитися, м’яко кажучи; тобто заходити в дім до своїх родичів зі мною не бажала. Ясно й чому: в розмові з родичами могла випливти інформація, якої подавати мені не хотіла. Але я мав вагомішу причину відмовитися: інформації дістав так багато і такої несподіваної, що конче праг перевести духа, а це значить залишитися на самоті і все те перетравити. Іра заявила, що довго залишатися в домі не має наміру, їй важливі не родичі, а, як сказала: "Все хочу там побачити", — отже, власна присутність у цьому домі. За годину вийде.