Цікавило мене й таке: чому господиня, значно менше звідавши Іру, як я, категорично й безперечно визнала її "дівкою", ще й прирекла, що я ніколи з нею не одружуся? Чи це славнозвісна жіноча інтуїція, чи якесь певне знаття? Питання турбує мене й зараз, у похилих літах, коли і я перебуваю, сказати б, "на висоті віку", адже пророкування господині збулося. Очевидно, то було й передчуття, і знання водночас. Жінка завжди перевищує чоловіка в емоційному сприйнятті, а знання тому, бо це говорила жінка про жінку, а вони ліпше від своїх посестер знають, як ми, чоловіки, попри нашу непомірно вищу інтелектуальну потугу і наївне намагання все повкладати у розграфлені клітинки кросвордів, прагнемо ще й додати до загадки чітко сформульоване подання-підказку. Коли б кросворди складали жінки, вони б, мені здається, вчинили інакше: подання-підказку створили б не таку очевидну або й хибну, даючи розгадувачеві можливість заповнити клітинки, як йому хочеться, але відчуття таємниці залишити. Отже, й тоді доскіпливий розгадувач загадку може розв’язати, хоч, може, й не тими поняттями, що велить йому знайти кросвордоскладач, — для жінки залишається примарна втіха, що її заковики до кінця так і не розгадано або розгадано не так, як замислювала.
Ці думки мене втомили. Господи, подумав я, навіщо мордуюсь? Чому, замість радіти життю й приймати його в душу, як є, намагаюся все загнати за ґрати, тобто у клітинки? Я покохав дівчину, а вона — ніби відповідає взаємністю. Ми тільки-но полюбилися на весняній траві і наковталися духу святої весни. Ми освідчилися, обоє боїмося втратити одне одного, то чого ж більше? Виходить так: я, замість вільно пустити скреслу воду, будую для неї якісь непотрібні загати чи греблі, тоді як скресла вода має вільно й буйно зійти, знісши із собою і весь каламут, адже скреслі води ніколи не бувають чисті, як джерельні струмки. То чи не ліпше відчути захват від могутнього потоку, що його несе весна, бо тільки так ріка може очистити своє русло та й вóди.
І я глянув у небо. Воно було прегарне, густе, насичене, тож увібрав його собі в душу, як даровану сокровенність. Але диво було в тому, що безхмарного щастя й телячої радості я таки не відчував.
23
Стосунки мої з господинею теж зазнали певних змін: вона почала до мене заговорювати частіше, інколи запрошуючи й на чай, ніби віддячуючи, що я її послухався й перестав приводити коханку; про Іру ніколи не заговорювала, бо, очевидно, гадала, що сказала все і коректив до того не було. Інколи згадувала минулі роки: виявляється, вона ще вчилась у гімназії, отже, до революції, не встигши її закінчити, довершила ж навчання за розбурханих часів. Її батько був палким українським патріотом, а якось, коли я згадав, що хрещений у римо-католицькій церкві, вона стрепенулася й оповіла речі, про які ніколи не чув: про громаду українців-католиків у Києві, про якусь пані Вольську, що була дружиною управителя маєтків Терещенка, яка виховувала своїх дітей, як сказала господиня, "в українському дусі"; її донечки, Зося й Марися, були сердечними приятельками Богдана Ярошевського, котрий називався, як господиня сказала, "літерат", хоч я такого письменника ніколи не чув, а ще про Леона Бичковського, якого розстріляли в січні 1918 року муравйовці-більшовики, — про них я також тоді нічого не знав, хоч зараз добре відаю, як і про масові розстріли, що їх чинили ці душителі Української революції. А ще про якогось Йосипа Шелигу-Йорданського, обережно згадала В’ячеслава Липинського, а ще обережніше поцікавилася, чи не чув я про такого історика? Сказав правду: таки не чув. Тоді вона, повагавшись, встала, вийшла у спальню, а за хвилю винесла грубу книгу, увіч давню, й показала мені. Звалася вона "Z driejów Ukrainy"[3] і вийшла в Києві 1912 року. Для мене це було дивом, що тоді польською мовою виходили книги з української тематики. Погортавши спрагло книгу, я виразно визначив, що йдеться там про Хмельниччину, а зміст, якого перебіг очима, вразив: писалося про речі, про які лише здогадно чув, зокрема про полковника Богдана Хмельницького — Михайла Кричевського; до речі, як довідався згодом, він також належав до римо-католицького українства чи руси, як тоді писали. Відразу ж попросив цю книгу прочитати і хоч польською тоді володів не вельми добре, але так занурився у книгу, що геть викинув із голови думки про Іру з розгадками її таємниць; інші таємниці, які розкривалися переді мною, покрили ті, любовні, що, зрештою, було мені корисно, бо в такий спосіб я заспокоївся. Отже, господиня певним чином почала відвойовувати мене в Іри, навіть запропонувала користуватися її кухнею, на що я сказав, що готувати їжі не вмію, тож користуватимуся й надалі їдальнею, на що вона запропонувала ще й таке: готуватиме сама, звісно, при певній доплаті, і їй це буде й тим корисно, що ходити на базар чи навіть до магазину їй уже нелегко, цю місію вона й перекладала на мене, тільки за умови, щоб на базарі я не купував одразу за названу ціну, а обійшов його, пошукавши ціни дешевшої, і торгувався; до речі, моя мати не раз брала мене з собою на базар, тож знав, як це робиться. Отже, на цю пропозицію пристав, хоч це й відбирало б якийсь час. Ця моя згода ще більше прихилила до мене стару жінку, і вона вперше дозволила переглянути рештки колись великої бібліотеки її померлого чоловіка; як виявилося трохи згодом, він був репресований ще до війни й загинув десь у російських концтаборах; їй по війні надійшло про те звідомлення, бо робила запита. І ту довідку мені показала, там стояв 1942 рік, жовтень, без точнішої дати, а причиною смерті подавали хворобу серця. Виявилося також, що мала вона й сина, який був, з її слів, трохи схожий на мене: розумний, начитаний і дуже спокійний, його не цікавили ні компанії, ані дівчата, але несподівано захворів на менінгіт і помер дев’ятнадцятилітнім, відтоді вона й залишилася сама.
Усе це мене вразило, бо переді мною розкривалася драма людського життя, і я не міг не подумати: прожив із цією жінкою в одному домі більш як півроку і нічогісінько про неї не знав — сприймалася-бо не як людина, а як оболонка, щось як линовище з вужа, а не жива душа, і саме тому мені аж зовсім не цікава, отож і ставився до неї, як типово для молодих стосовно до старих: із насмішкуватою зневагою. Виявилося ж, що і її начинено таємницями, що її життя також ніби давно складений кросворд, але не знайшлося нікого, хто б його розшифрував і заповнив живими літерами співчуття його клітинки. І я почав дивитися на господиню зовсім іншими очима, ба збагнув раптом, що я для неї не принагідний пожилець, отже, не порожнє місце; що коли вступив до цього дому, в оцю забарикадовану й глухо зачинену фортецю, звідки жінка героїчно змагалася із Залізним віком, у якому маємо щастя чи нещастя жити, вона миттю, таки з глибини свого віку й пережиття, укмітила, що я не воїн цього віку, що на мені немає обладунків, а в руці — меча, а можливо, я є втіленням її молитви; що присланий недовідомою волею на втіху в її ветху старість — саме тому, можливо, Бог і вчинив моє обличчя й постать у подобі її сина. І в її скрижаніле серце, що натужно билось у грудях, увійшло раптом трохи сонця, а отже, й тепла, і помалу почало ту кригу-броню розплавляти. Ні, вона не бажала розкривати переді мною своєї великої таїни, бо не була певна, що її зрозумію, і це правильно, — давніше збагнути такого не зміг би, — мені самому треба було пройти дорогою пережить, щоб її недовіра до мене зникла, та й сам я не готовий був до такого тонкого порозуміння. Їй досить було, щоб я безголосо, віддалено перебував у неї на очах, бо тільки втіхи й розпрудження бажала, і в нашому ставленні одне до одного нічого б не змінилося і не підпустила б до себе ближче, коли б не Іра, яка з’явилась у цьому домі в личині амазонки. І стара жінка злякалася, що втратить свою останню ілюзію, от чому так гостро її не сприйняла й рішуче віддалила — не від мене, на те сили не мала, хоча й робила таку спробу, — а від своєї фортеці — дому, бо тут, на її думку, Ірі не місце — було то, на її відчуття, вторгнення чужого тіла, яке може заколотити, а отже, зруйнувати так важко відвойований душевний мир. Але мене в системі свого миру втрачати не бажала, бо це також означало б смерть її ілюзії, і зовсім не меркантильні інтереси тут були причиною, як нерозважно гадав давніше я. Так, світ складний, а ще складніша в ньому людина, яка так само є незбагненним усесвітом, як і сам усесвіт, і це істина очевидна.