Кирпа аж кинувся до Кикошенка.
— За так?
— Ні, за так тільки комарі гризуть. А ти лізь під стіл і кукурікай там.
— Як? — не второпав Кирпа.
— А так, як півні кукурікають, — уточнив Кикошенко.
— І жменя талярів буде моєю?
— Твоєю ..
І Кирпа поліз під стіл. Кукурікати...
Сулима знову спіткнувся і сердито сплюнув. А що з ним чинити? Як з Кирпи ту жадобу вибити, пропаде ж бо. А в загін його треба неодмінно взяти, хоч у Кодаці людиною стане, бо, здається ж, по-справжньому ще й пороху не нюхав.
На січовому майдані біля ганебного стовпа побачив Сулима гурт козаків і собі звернув до них. З обох боків до ганебного стовпа було прив'язано двох молодих козаків. Один високий, з рудими вусами, другий ще тільки-но зачав вирощувати під носом сякий-такий пушок. Біля них лежав ворох київ, стояли ночви горілки. Козаки підходили по черзі, випивали по коряку горілки, утирали вуса, неквапливо вибирали кия позамашнішого та й періщили засуджених по спинах, приказуючи:
— Оце щоб знали, сучі сини, як красти та наш курінь ганьбити! Ми за ваше злодійство всім куренем розквитувались, розквитуйтесь і ви своїми спинами. Щоб більше честі козацької не губили!
— Спасибі за науку! — як велить звичай, дякували засуджені лиходії. — Вдруге не будемо губити козацької честі.
Сулима також випив горілки, вибрав кия, розмахнувся... Але не вдарив. Молодий злодій з сякими-такими вусами благальне дивився йому в очі, німо волаючи рятунку.
— Ти хто такий, бісів сину? — сердито запитав Сулима.
— Панько Макуха, батьку, — хрипло озвався молодик,
— Ти, я бачу, й справді макуха! — з презирством сказав Сулима, бо над усе зневажав крадіїв — Не знайшов нічого ліпшого, як на базарі красти! Та ти хоч порох нюхав коли?
— Ні, — тяжко зітхнув Макуха, — ще не доводилось.
— Тепер київ понюхаєш. Давно прибув на Січ?
— По весні, батьку.
— А ти хто за їден? — запитав Сулима другого.
— Савка Щербина, — озвався той басом. — Спасибі вам, пане отамане, що хоч запитали, як мене звати.
— Сто копанок вам у боки! — процідив Сулима. — Чортові гультяї! Не з того ви почали своє козакування. Загинете марно, ніяка собака за вами й не гавкне. Не київ біля ганебного стовпа могли б заслужити, а слави. І честь козацьку ще вище б підняли. А так заб'ють вас до смерті — і по тому!
Сплюнув отаман, кинув кия, буркнув: "Не хочу об вас і руки бруднити" — і пішов. Він органічно не міг переносити, коди гурт б'є одного, а той навіть змоги не має захищатися. Розумів, що козаки чинять справедливо, караючи злодіїв На Січі життєво необхідно підтримувати сувору дисципліну, інакше Січ втратить ту силу, котру жоден ворог перемогти не може. Розумів, і все ж йому було шкода тих двох молодих телепнів, що так безглуздо гинули, — в таких випадках злодіїв забивали киями на смерть, —не принісши ні користі, ні добра своєму народу, не лишивши нічого світлого на своїй землі. Скільки ще їх таких, молодих бевзів, котрі розтринькують своє життя по дріб'язку, забуваючи, що живуть вони в цьому світі один лише раз...
Зненацька на майдані почувся крик:
— Павлюк! Павлюк прибув!
Сулима рвучко оглянувся: на січовий майдан вже виходили рівними рядами козаки-реєстровці в голубуватих кунтушах. Попереду, широко ступаючи й осміхаючись, простував чорнявий сотник з світлими і чистими очима, що квітли на його засмаглому лиці, наче ромашки.
— Ба, Павлюк до січового гнізда залетів! — пішов йому навстріч Сулима. — Здоров був, сину!
-— Здоров, батьку! Ти ще живий, не задушили — тебе лядські фортеці? — весело вигукував Павлюк, розставляючи руки для обіймів.
Вони обнялися, потім Сулима відступив на крок, милуючиоь Павлюком. Перед ним стояв високий, молодий і гарний козак, аж танцював на місці від збудження, бо не міг встояти і хвилини, все кудись поривався, сипав словами, як горохом, сліпив своєю білозубою посмішкою та сяяв світлими, як ромашки, очима. Павлюка знали й любили на Січі, де він був своїм серед своїх.
— Не в гості, батьку, залетів я, не в гості, — торохтів Павлюк, — а за поміччю. Не маю більше сил служити польському королю. Багну я користь рідному народові принести. Тож і спішу, допоки на цьому світі. Допоможіть нам, запорожці, підняти Україну. Завтра вся Україна заклекоче, як у повінь велика вода. І панству прийде край! Я привів сотню реєстровців, таких, як і сам, запальних. Дайте мені ще козаків. Я поведу їх на Вкраїну, аби запалити великий вогонь. А там до мене, як струмки до ріки, потече люд. Україна нині як порох, досить іскри — і буде пожежа. Велика пожежа. Буде славна пожежа!
Павлюк говорив гаряче, збуджено, уривчасто, і здавалось, що від його гарячих слів земля буде горіти. Він і стояти не міг, аж танцював на місці від зваги, що так і переповнювала його вщерть.
— Святе діло задумав, сину, і запорожці будуть тобі першими поплічниками і братами! — вигукнув Сулима. — ГІідпалимо пожежу, славну пожежу! У відблисках тої пожежі люд побачить себе, нас побачить, що недарма ми жили. Але по путі на Україну нас чекає осине гніздо.
— Кодацьку фортецю маєш на оці, батьку?
— Так, сину, вона як більмо на нашому оці. Доки її не зруйнуєш, про славну пожежу на Україні годі й думати! Павлюк трохи гордовито блиснув світлими очима.
— Тоді, батьку, привітай мене з початком! Я днями добряче наполохав драгунів, як зайці втікали та степ трупами встеляли. А їхній комісар, певно, й досі стирчить у рові на кіллі, як жаба, котру настромлює сорокопуд на колючках терну.
І розповів Сулимі про свою зустріч з Пшияловським.
— Вдаримо, батьку, спершу на Кодак. Я і мої хлопці в твоєму загоні. З сьогоднішнього дня. А з Кодака на Вкраїну.
— Але ж і швидкий ти, сину! Як порох.
— Мокра тільки риба. І холодна. І байдужа. Я хочу горіти. І згоріти, але хай мій вогонь освітить людям шлях хоч на один крок уперед. Хоч на один крок, і я буду щасливий. А мій попіл хай удобрить землю. Хоч одну пучку рідної землі, і я буду щасливий. Бо в ту пучку потрапить родюча зернина.
— Святі олова, — замислено мовив Сулима, і по хвилі рішуче: — Ходімо до кошового, з ним і утрясемо все що треба.
— Пане кошовий! — весело вигукнув Сулима, переступаючи поріг. — Ось подивіться, якого лицаря веду! Йому казали, щоб він ревно служив королю та Речі Посполитій, а він накивав п'ятами на Січ.