Книга перша
Обізвався серед Січі курінний Сулима
Не схотіли кляті ляхи
Попустити й трохи,
Щоб їздили в Січ бурлаки
Та й через пороги, —
Спорудили над Кодаком
Город кріпосницю,
Ще й прислали в Кодак військо
Чужу чужаницю
…Обізвався серед Січі
Курінний Сулима:
"Гей, давайте, хлопці, зварим
Вражим ляхам пива!"
Обізвавсь Павлюк хорунжий:
"Допомоги дати!
Щоб ту лядську перепону
Нащент зруйнувати!"
Добре Павлюк та Сулима
Ляхів частували
З народної думи
ПРОЛОГ
Чого на Україні споконвіку бракувало, так це єдності. Силу мали, рішучості вистачало, зваги не позичали, самопожертвою вражали, а ось єдності катастрофічне й постійно не вистачало. Зате розбрати і чвари між своїми, як здавалось, ніде в світі рясніше й щедріше не родили — з року в рік, з віку в вік. Тож усі українські повстання, у яке б ми століття не заглянули, незмінно закінчувалися тим, чим вони, зрештою, і мусили закінчуватися, — великою кров'ю і тисячами молодецьких голів, які, злітаючи з плеч широких, перетворювались у звичайнісінькі черепи, так і не спромігшись вибороти волю, до якої іноді досить було зробити всього лише один-єдиний, хоч і рішучий, але останній крок. І нове повстання, що невдовзі визрівало й спалахувало від краю й до краю, вперто не зважало на невдачі попередньої спроби вирватися з ярма. Це ніби якесь прокляття, що постійно висіло над Україною з року в рік, з віку в вік, прирікаючи козаків на все нові й нові безплідні жертви та поразки.
І останнє — перед тими подіями, про які ми й поведемо мову, — повстання, що спалахнуло у 1625 році на Придніпров'ї, теж закінчилося — за крок від перемоги! — все тією ж, здавалося, вічною поразкою, що чорним сонцем спопеляла Україну. Історики засвідчують, що в повстанців, числом близько двадцяти тисяч, в рішучій битві біля Куруківського озера з військами коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського не вистачило не лише зброї та припасів, а й — головного — єдності.
"У їх таборі спалахнула боротьба між прихильниками угоди з панами й основною масою повсталих. 26 жовтня це призвело до перевороту. Від Жмайла (повстанського гетьмана) було відібрано булаву (подальша доля його невідома) і передано знову Михайлу Дорошенку. Другого дня Дорошенко з усією старшиною прибув до Конєцпольського й прийняв умови польської сторони" . І підбитою птахою заквилила над Україною дума народна:
…Силу ж панів перебила
Голота бурлацька,
Та не хотіла водно стати
Старшина козацька…
Не минуло й чотирьох років, як підневільний люд, не витримавши утисків шляхти й магнатів та жорстокого насильства, що його чинили жовніри на Україні, повернувшись туди після закінчення польсько-шведської війни, знову — вже вкотре! — повстав. До нього невдовзі приєдналися і запорозькі козаки. У 1629 році вони обрали своїм гетьманом відважного ватажка Тараса Федоровича, відомого в історії під прізвищем Трясило. Вже в березні наступного року десятитисячне кінне і піше військо Трясила вирушило з Січі на волость. Повстанський гетьман в універсалі, зверненому до народу, закликав усіх піднятися проти гнобителів і вигнати шляхту з рідного краю. До нього приставали селяни, міщани, реєстрові козаки, В Черкасах було схоплено реєстрового гетьмана Чорного, а його старшина втекла до Корсуня під захист жовнірів. Коли в кінці березня повстанці підійшли до Корсуня, місто взялося за зброю. 3 вікон і горищ міщани стріляли в шляхту, реєстровці відразу ж перейшли на бік повстанців, а старшина з польськими офіцерами втекла у Бар — резиденцію коронного гетьмана. Не зважившись виступити проти народної бурі, коронний гетьман звернувся з відозвою до магнатів і шляхти українських воєводств:
"Прошу вас, моїх милостивих панів, котрі найближчі до цієї пожежі і вже раніше зазнали, що таке хлопське свавільство, добровільно прибути до війська його королівської милості, аби гасити цей вогонь хлопською кров'ю".
Як тільки Трясило вступив у Канів і Переяслав, повстання перекинулось і на Задніпрянщину. Зібравши шляхту, Конєцпольський вислав поперед себе загін коронного стражника Самуїла Лаща, котрий відзначався нечуваною жорстокістю, бо нищив, як писав львівський літописець, всіх, "был бы только Русин". Лащівці вирізали населення цілих містечок, як то сталося в Лисянці й Димері. Брати приступом Переяслав Конєцпольський, хоч його військо й мало краще озброєння та постачання, кращу кінноту й артилерію, не зважився. Почалися сутички. Однієї ночі в травні невеликий козацький загін проник в польський табір і напав на штаб Конєцпольського, який охороняла спеціально підібрана із шляхтичів з "найзнатніших" родин вартова хоругва — Золота рота. Повстанці вирубали її до ноги.
З кожною сутичкою все рідшали й рідшали ряди коронного війська, аж доки в кінці травня не було завдано йому нищівного удару, під час якого жовнірів і шляхти полягло більше (свідчення очевидця), ніж за всю польсько-шведську війну. Втративши більше десяти тисяч жовнірів та шляхти, Конєцпольський втратив і віру в перемогу.
А далі... все повернулася на круги своя.
"Під Переяславом перемога схилилася на бік повстанців. Але вони не змогли закріпити її. Причиною цього були, як і під час попередніх повстань, суперечності в їхньому таборі. Старшина й частина реєстровців вимагали угоди з панами, їм вдалося усунути Тараса Федоровича від гетьманства й поставити на його місце свою людину — А. Конашевича-Бута. Тарас Федорович з десятьма тисячами козаків, противників угоди, відійшов на Запоріжжя. 29 травня, уже без них, було укладено компромісний договір" .
Що призвідцями всіх бунтів і повстань на Україні були запорожці, шляхта добре розуміла. Не маючи змоги за одним махом розквитатися з січовою вольницею, панство відразу ж після придушення повстання Тараса Трясила вирішило обгородити Січ від України. Особливо на цьому наполягало магнатство і шляхта Східної України, з чиїх володінь селяни цілими гуртами втікали на Запоріжжя. У 1635 році на сеймі, що зібрався у Варшаві, магнатство вимагало спорудити фортецю на Дніпрі і поставити у ній надійну залогу з піхоти й кінноти. А вже тоді й почати вгамування січовиків. Хлопи, пся крев, втікають з маєстатів на Січ, вже й шлях собі понад Дніпром вторували. Фортеця ж перетне збіглим ланцям шлях до волі. Січ, не маючи свіжого поповнення, невдовзі й захиріє. Згодом можна збудувати ще одну фортецю, але вже ближче до Січі, потім ще і ще... Поступово й невблаганно оточуючи запорожців фортецями й залогами, можна й задушити волю у її ж власному гнізді.