Микола Руденко
Формула Сонця
Роман-трактат
Зошит перший
І. МОЄ ЛИХО
Навіщо я це пишу? І сама не знаю. Лихо нагрянуло зненацька. Воно так обпалило мої нерви, що я зовсім втратила сон. Спершу я шукала людського співчуття, потім сказала собі: не годиться набридати людям, у них свої клопоти. Якби був живий Василь, він узяв би цей тягар на свої плечі. І хоч лиха не поменшало б, та не було б воно таким болючим. І не лякали б мене увечері темні кутки, не гнітила б самотність.
Тепер я знаю, що у світі немає нічого страшнішого, ніж довгі ночі у порожній хаті. Навіть шарудіння миші тебе радує, бо то все ж таки жива істота. Корови давно немає, нікому її доглядати. Собака прижився в сусідів. Я його відпустила, бо навіщо ж мучити тварину? На роботу поспішаю вдосвіта, повертаюсь увечері. Ходьби чимало: до автобусної зупинки три кілометри, а там іще вистояти треба, доки тебе підвезуть. Автобуси переповнені. Одні з клунками на базар їдуть, другі на роботу.
Вчора мені поталанило — повернулась додому о шостій вечора. Підхопили попутною. Зайшла у двір, оглянулась — і серце мені заболіло. Колись тут усе цвіло, а зараз навіть торішнє листя в садку не прибране. Пробиваються крізь нього брунатні паростки півоній, вимучені, немічні. Розгребти б оте листя, розпушити землю — і заворушилися б скарлючені паростки, мов пальчики дитячі, потягнулися б до сонця.
Почала шукати граблі, та ніяк не могла пригадати, де їх приткнула минулого року. А сапку, здається, Макариха попросила та й не повернула. Якось незручно нагадувати їй про це.
Сусіди пораються в садках та городах. Поскидали ватянки, радіють першому теплу. Народ службовий та робочий. Хто в лісництві працює, хто в санаторії, молодші аж у місто подалися. Дорога далека, штовханини багато, а, бач, звикли, ніхто не скаржиться.
Макариха мене помітила, привіталася здалеку. Ой, не хочу я сьогодні чути зітхання та бідкання людські. Сховалася в хаті, випила холодного молока, та й мерщій до лісу.
Нічого я так не люблю, як весняне пробудження лісу. Завжди намагаюся весну випередити — ставлю березові гілочки у воду, на них листя прокльовується раніше, ніж на їхніх лісових матерях.
У беріз ніби зовсім не буває старості — кожна в цей час виглядає нареченою. І навіть суворі сосни, що проносять свою темну зелень крізь морози та віхоли, якось ніби світлішають у ці врочисті години. Так світлішають очі свекрух на чиємусь весіллі.
Від садків тягне гіркуватим димом — там іще допалюють торішнє листя. Падимок в'ється поміж білих березових стовбурів, клубочиться над тугими стрілками конвалій, тече разом з весняною водою, яка ще й досі лисніє на болоті. На конвалію зараз наступити боязно — здається, наскрізь проб'є ногу. А прийди до цього рівчака через кілька днів — і ти вже не побачиш гострих стріл, націлених у небо. Лагідно зашелестить під ногами свіже листя, зарябіють в очах білі, чисті перлини. Попливуть над лісовими пагорбами солодкі пахощі.
Особливо багато конвалій у старих окопах та навколо підірваного, вщент розтрощеного доту. Стирчить залізне пруття, наче ребра якоїсь викопної потвори, що в далекі доісторичні часи населяли землю. Уламки доту, розкидані вибухом, лежать мертвими їжаками серед прекрасного шаленства конвалій, що вирушили в наступ на оцю іржаву мертвоту.
Поволі, дуже поволі затягує земля заподіяні їй рани.
А мої рани?..
Може, тому я і взялася за перо, що рани свої мушу сама вилікувати. Але слова чинять опір, стирчать врізнобіч, тікають із мого зошита, наче краплини живого срібла. І все ж я мушу писати. Бо хіба можна не розказати про смутки і радощі, яких довелося мені зазнати на своєму віку? Та й не тільки про себе я збираюся оповідати.
На цвинтарі теж пахне димом. Могили вкриті барвінком, що також уже розквітає. Дубові хрести почорніли на вітрах та морозах. А Василь лежить під п'ятикутною зіркою. То була його віра.
Минуло багато років, доки я усвідомила, за що саме полюбила Василя. Тепер знаю: полюбила за оту високу святість, з якою він ставився до природи та до людей, що стікали кров'ю в окопах.
Та й не тільки це. Було в нього вчення, над яким він працював багато років. І виходило, що те його вчення також вело до п'ятикутної зорі. Бо то не лише радянська символіка — Василь пояснював, що то символ старовинний, космічний. Коли його не мучили рани, він дуже багато писав. Зірка — тільки знак, символ. Формула Сонця. Що ж до Василевого вчення, то воно стосувалося економіки. Та не все відразу, бо тут двома словами не скажеш.
Про це згодом. Я хотіла лише пояснити, чому на його могилі червоніє п'ятикутна зірка.
Поховали ми його позаторік. Помер від давньої рани.
Я готова була кинути службу, щоб доглядати Василя, як доглядала колись у фронтовому госпіталі. Тоді я була тільки медсестрою, тепер стала лікарем. Але Василь не хотів і слухати про це. Спершу відповідав жартома: мовляв, він тільки полковник, а не маршал, персональний лікар — це для нього забагато. А коли йому надокучили мої умовляння, відповів твердо, з докором:
— Ні, Софіє, сімнадцять років я був щасливий. Хіба цього мало?.. Мені хочеться вірити, що твоє життя також не було жертвою.
Боляче було чути ці слова. Звідки в нього з'явилася думка, що я чимось жертвувала задля нього? Я плакала на його грудях, запевняла, що мала щастя не менше, ніж він, а Василь перебирав пальцями моє волосся і зосереджено мовчав. Потім я зрозуміла, що йому дуже потрібне оце моє визнання. Хотів упевнитись, що ні його старість, ні каліцтво мене не обтяжували. Може, саме тому Василь і віддавав багато сил нашому маленькому господарству — городець, корова, кури — щоб мати оцю певність: у сім'ї від нього користі не менш, ніж від здорового чоловіка.
Василь мав гарну пенсію, міг би й не бідкатися з цього приводу, але десь, мабуть, у його свідомості жила потаємна думка, що він не дає мені повного щастя. Прагнув надолужити це надмірною турботою про мене, перехоплював усю мою роботу. Люди це помічали, жінки мені заздрили, але в цій заздрості було щось принизливе — нібито я й справді шанувала в ньому лише доброго хазяїна, а не те, що становило його духовну сутність. Та я змушена була змиритися з такими судженнями. І все ж десь у Василевій душі — у якомусь таємному, неприступному закутку — жив колишній селянин. І той селянин підказував: жінка в чоловікові силу шанує, а як сили не стане, то сама тільки жалість залишиться.