(1) Доброта (dm.).
Можна не сумніватися, що більшість химерних чуток, якими обросла ця справа,— просто вигадки, варті такої ж віри, як і казки про Алладінову лампу, хоча, зрозуміло, тут, як і у випадку з тими каліфорнійськими відкриттями, правда може виявитися химернішою, ніж вигадка. Принаймні історія, яку я розповім,— факт настільки перевірений, що можна прийняти його беззастережно.
У Бремені фон Кемпеленові жилось аж ніяк не заможно, і всі знали, що він не раз удавався до карколомних хитрощів, аби нашкребти хоч трохи грошенят. Коли знявся галас навколо підробки документів фірми "Гутсмут і К°", підозра впала на фон Кемпелена, оскільки він саме придбав чималу садибу на Гасперіч-Лейн, а пояснити, звідки взяв на те гроші, відмовився. Згодом його заарештували, та, не знайшовши ніяких певних доказів, випустили на волю. Одначе поліція пильно стежила за ним і виявила, що він часто ходить кудись — завжди однією й тією ж дорогою — і завжди немов пропадає на тому самому місці — в лабіринті вузьких, кручених провулків, що злодійським жаргоном зветься Donder-gat. Нарешті завдяки великій наполегливості його таки вистежили і, вдершись на піддашшя старого семиповерхового будинку в завулку Фляцплац, гадали, ніби зловили на гарячому — фальшуванні документів. Та й він, казали, так сполошився, що в поліцаїв і сумніву не було: злочинець! Вдягнувши на нього наручники, вони обшукали кімнату чи, радше, кімнати, бо, здається, він наймав цілу мансарду.
Одні двері з того приміщення, де його було піймано, вели до комірчини розміром десять на вісім футів, заставленої якимось хімічним приладдям, про призначення якого й досі нічого не відомо. В кутку в невеликій печі горів вогонь, а на вогні стояв неначе подвійний тигель — два тиглі, з'єднані біля вінець трубкою. Один тигель був майже вщерть виповнений свинцем — розплавлена маса мало не сягала отвору трубки; в другому густо парувала якась рідина. Фон Кемпелен, розказують поліцаї, збагнувши, що попався, тут же обіруч ухопив тиглі (в нього на руках були рукавиці, як потім виявилось, азбестові) і вилив усе на кахляну підлогу. Саме тоді йому й надягли наручники і припинили обшук, щоб обшукати його самого, та тільки нічого незвичайного не знайшли,— лише паперовий пакунок із якимось порошком у кишені піджака; як з'ясували згодом, то була суміш сурми і якоїсь невідомої речовини в майже однакових пропорціях. Установити склад цієї речовини не вдалося й донині, але немає сумніву, що колись його таки буде встановлено.
Разом з арештантом поліцаї перейшли з комірчини до передпокою, де теж нічого істотного знайдено не було, а звідти — до спальні. Перерили шухляди й коробки, але вполювали лише якісь неважливі папери й кілька золотих та срібних монет. Урешті, зазирнувши під ліжко, вони побачили звичайнісіньку шкіряну валізу — величеньку, без заві-сів, замків чи защіпок, ще й недбало прикриту кришкою, не вздовж, а впоперек. Хотіли витягнути її звідти, але виявили, що навіть спільними зусиллями (було їх троє, і всі здоровила) "годі її зрушити з місця". Дивувались вони, дивувались, аж один поліз під ліжко, глянув і сказав:
— Та що тут дивного,— вона вщерть набита старими мідяками!
Упершись ногами в стіну, щоб мати точку опори, він з усієї сили наліг на валізу, а товариші, теж з усієї сили, тягли її до себе,— так, з неабияким трудом, її видобули з-під ліжка і обстежили, чим вона набита. Виявилося, що "старі мідяки" — це невеличкі гладенькі кружальця металу неправильної форми розміром від горошини до долара, більш-менш пласкі й загалом "дуже схожі на свинець, коли його розплавити, вилити на долівку й дати застигнути". Одне слово, всі три поліцаї були свято переконані, що то — мідяки. Про те, що то золото, вони й гадки не мали,— та й як така нісенітниця могла прийти їм у голову? Уявіть собі їхній подив, коли другого дня весь Бремен довідався, що "купа мідяків", яку вони тягли в поліцейську дільницю, не потрудившись бодай одненького вкинути до власної кишені,— не просто золото, щире золото, а й метал, набагато цінніший за той, з якого карбують монети; фактично кажучи, абсолютно чисте, якнайщиріше золото без найменших домішок!
Нема потреби описувати, як фон Кемпелен зізнався (в тому, в чому зізнався) і як його звільнили, бо все це відомо. Те, що він справдив,— за духом і суттю, коли не за буквою,— давню примарну мрію про філософський камінь, жоден тямущий чоловік не заперечуватиме. Висновки Араго, звичайно, вимагають якнайуважнішого вивчення, але й він не бездоганний, і те, що в його доповіді говориться про вісмут, слід прийняти cum grano salis (1). Річ у тім, що до сьогодні жоден аналіз не давав результатів, і коли сам фон Кемпелен не підкине нам ключика до власної таємниці, справа ця, найімовірніше, ще не один рік лишатиметься in status quo (2). На сьогодні ми знаємо, можна сказати, твердо одне: чисте золото цілком можливо дуже легко одержати зі свинцю в сполуці з певними речовинами, склад і пропорційний вміст яких невідомий.
(1) 3 певною обачністю (латин.).
(2) Без змін (латин.).
Розважають, звичайно, і про ближчі та дальші наслідки цього відкриття,— відкриття, що його чи не кожна розумна людина відразу пов'яже з повсюдним підвищенням інтересу до золота, викликаним недавніми розробками в Каліфорнії; ця думка неминуче веде за собою іншу: Кемпеленів винахід виявився б украй несвоєчасним. Адже чимало людей лише через те не подалися до Каліфорнії, що прикинули: якщо там такі багатющі поклади, то золото настільки впаде в ціні, що їхати за ним у таку далеч бозна чи варто. А що допіру скажуть ті, хто таки зібрався їхати, чи — тим паче — ті, хто вже там, коли вони дізнаються про це дивовижне відкриття? Відкриття, яке прямо вказує, що золото, коли не брати до уваги вартість його виробництва, хоч якою вона буде, тепер — а чи невдовзі (фон Кемпелен навряд чи довго триматиме таємницю) — цінитиметься не дорожче, ніж свинець, і набагато дешевше, ніж срібло. Сьогодні дуже складно передбачити, чим обернеться це відкриття, та одне можна сказати напевно: якби повідомлення про нього з'явилося півроку тому, це відчутно позначилося б на заселенні Каліфорнії.