— Вперед, другарі! — вигукнув Драган і погнав коня чвалом по вузьких слівенських вуличках.
За ним мчала Златка на гнідому огирі. Звенигора трохи відстав. Завертаючи за ріг, він оглянувся: з воріт хану виринули чотири вершники і понеслися слідом за ними. Отже, погоня! Спагії Гаміда тепер не відстануть від них, будуть переслідувати, аж поки витримають коні. А до гайдутинської засідки — майже два фарсахи... [15] І дорога йде весь час угору.
Вулицями втікачі промчали без перешкод. З-під кіпрських копит летіли важкі бризки бурої води і грудки талого снігу. Свистів у вухах напоєний запахами весни теплий вітер. Удалині синіли гори і переліски.
Та розглядатися було ніколи. Вперед! Швидше вперед! З високого горба Звенигора оглянувся ще раз. Переслідувачі виринули з міста і розтяглися по дорозі довгим цепом, їх уже було не четверо, а десятків два. Видно, крик Гаміда підняв на ноги спагіїв, і їхні застояні ситі коні поволі, але вперто наздоганяли втікачів. А з міста вилітали все нові й нові верхівці. "Гм, занадто, — подумав Звенигора. — Увесь Гамідів загін проти нас трьох! І, здається, спагії мають намір переслідувати нас до того часу, аж поки не заженуть у глухий кут. Буде жаль, якщо я не зумію знайти спосіб передати султанський фірман на Україну, щоб попередити військо і народ про грізну небезпеку, яка ось-ось посуне з півдня".
Він лівою рукою помацав тугий сувій за пазухою, почув характерний хрускіт свіжовичиненого пергаменту і продовжував гарячкове думати над тим, як відірватись од переслідувачів або ошукати їх. Коли б не Златка, все було б простіше. Вони з Драганом кинули б в якій-небудь ущелині коней і спробували б у малодоступних для кінноти місцях пішки заплутати свої сліди. Але з Златкою... Чи витримає вона цілоденний перехід по нетрях, бескидах та урвищах? Не для дівочих ніг такі дороги!
Спагії прискорили біг. Наперед вирвалося кілька вершників на бистрих арабських конях. Серед них виділялася огрядна постать Гаміда. Звенигорі здалося, що він навіть виразно бачить потемніле від напруги Гамідове обличчя і люті брунатні очі. З далини донісся хрипкий поклик:
— Урус, здавайся!
Арсен ударив коня, хоча він і так мчав щосили. Витривалий у гірських переходах, призвичаєний до крутих і небезпечних стежок, невеликий товстоногий огир не міг змагатися в швидкості бігу із спагіївськими прудконогими рисаками. Козакові вже виразно чути за спиною тупіт копит і лайку аскерів. Ось-ось вони наздоженуть його.
Вдалині замаячіли гори, порослі чагарником. Швидше б туди! Хоч Златка й стомилася від скаженого чвалу, та доведеться спішуватись і тікати навпростець через гірський кряж і колючі безлисті чагарі. Звенигора пригнувся до самої луки сідла. Міцно ударив спітнілого коня ногами під боки. Та хіба цим примусиш його бігти прудкіше?
Ось і ущелина! Ще півверсти!
Раптом Арсен здригнувся: кінь під Златкою спіткнувся і впав. Златка кумельгом покотилась по рихлому снігу. Драган натягнув поводи, але Звенигора крикнув щосили:
— Драгане, тікай! Мчи до своїх!
Драган знову рвонувся вперед. Златка тим часом звелася на ноги, і Арсен, нахилившись, ривком підняв її угору і посадив поперед себе.
Ну, коню-конику, виручай!
Позаду закричали, заулюлюкали переслідувачі. Лише якихось сто кроків відділяло їх тепер від утікачів, і спагії були впевнені, що здобич не вислизне з їхніх рук.
— Златко, дорога моя, — прошепотів Звенигора, — візьми фірман! Заховай! Вези в загін — а там воєвода знайде спосіб передати на Україну...
— Арсене, що ти надумав?
— Кінь довго не витримає... За мене не турбуйся... Тікай! — Міцно поцілував дівчину і, випручавши ноги із стремен, легко відштовхнувся від луки сідла і покотився в придорожній ярок. Зразу ж схопився — подерся на гору.
Частина спагіїв спішилась — кинулася за ним. Звенигора почув голос Гаміда:
— Живого чи мертвого — дістаньте мені його!
Більша частина загону помчала за Златкою.
5
Яцько здерся вище за всіх: осідлав стрімку скелю, з якої відкривався широкий вид на Слівен і приміські околиці. Яскраво сяяло весняне сонце, і хлопець, приклавши руку козирком до лоба, пильно вдивлявся вдалину.
Внизу, недалеко від дороги, у затишній улоговині, зупинився гайдутинський загін. Усі мовчали. Воєвода Младен схвильовано ходив по сухому пагорбу, час від часу кидаючи тривожні погляди на далеку дорогу. Кожному було ясно, що воєвода переживає за дочку.
А в нього боліло серце. Вперше в житті. І той біль був такий гострий, що воєвода зціпив зуби, щоб не застогнати. Він зв'язував це з хвилюванням за Златку і подумки картав себе за те, що дав їй згоду взяти участь у цій дуже ризикованій поїздці до Слівена.
Він пригадав, що тоді, коли вирішувалось, кому їхати, все здавалося простіше. Драган мав їхати, але він ніколи не бачив Гаміда і не знав його в лице. Звенигора теж мав їхати і знав Гаміда добре, зате і його в Слівені багато хто знав, тому козакові, гадали, важко буде невпізнаним проникнути в хан Абді-аги. Коли Младен висловив думку, що, може, поїде він сам, всі рішуче виступили проти: воєвода не мав права так ризикувати собою, а відтак і всією справою, за яку боролися повстанці. Викликало гостре заперечення і намагання Якуба взяти участь у викраденні Гаміда і султанського фірману, — не ті сили були в старого, і знав його Гамід занадто добре... Звичайно, рядові гайдутини, які погано знали турецьку мову або зовсім її не знали, теж не могли бути корисними Звенигорі й Драганові під час їхнього наскоку на місто... Тож коли Златка сказала, що найкраще підходить для поїздки вона, всі якось задумалися. Один Звенигора рішуче заперечив, та коли дівчина зауважила, що вона ж весь час буде поряд з ним, козак теж замовк. Пропозиція була настільки несподівана і незвичайна, що підкупила всіх. Спокушало те, що переодягнена аскером Златка, яка досконало володіла турецькою мовою і прекрасно знала Гаміда, його оточення і звички, могла легко ввести в оману спагіїв і вільно проникнути в кімнату спахії. У Младена, крім цього, ворухнулася в серці гордість: дочка ставала гідною спадкоємницею духовних ідеалів своїх батьків. Як би порадувалася тепер Анка, споглядаючи на свою доньку!.. І він... погодився.