Фікус

Пономаренко Любовь

Сіється розбрат і райські сади вкриває трава забуття. Немає з-поміж нас праведників. Старці-самітники, які пішли в ліси, повмирали. І тому ні в кого спитати, чи буде кінець світу за два роки. Чи стануть у зріст річки, чи піднімуться з корінням ліси, несучи за собою гнізда, нори і гаддя. Чи згорнеться сувоями трава, чи буде вселенська пожежа, що спалить усе дотла. Чи поглине нас товща води у два кілометри. І чи виживуть ті, які врилися всередину Землі, поставили там бункери. І чи залишаться ті, що осіли на дні морів, звели будинки-човни.

Тріщатимуть труби й проводи, наче кістки і жили землі. Буде виття і скрегіт, ридання, волання і стогін. І повстануть ті, хто чекав свого часу віками, розверзнуть могили, піднімуть лики до самого неба, впадуть і почнуть молитися. Бог їх почує, і вони побачать його. Так буде.

А поки земля трясеться від пропасниці. А поки ми вслухаємося в тупі прогнози, бо ніхто, ніхто сьогодні вже не знає, що буде завтра. І чи буде завтра.

Я кажу своїй родині — моліться! Сійте жито, щороку лишайте на посів та запасайте зернятка — огірка, помідора, дині. Кажу їм, загортайте в папір цибулинки тюльпанів, бульби жоржин і картоплини. Кажу, не купляйте золота, золото не варте консервної бляшанки. Хіба дадуть за нього ковток повітря, жменю сонця чи з трави росину?

Вони з мене регочуть. Хлищуть на ходу каву, брязкають ключами, дітей з ранцями спроваджують за ворота. Так, ніби знання підручників відкриють шлях до земної осі, і дітлахи зможуть побачити, що там діється.

Вони щоранку сідають в автомобілі, забиваючи себе в них дверцятами. Я лягаю на траву, прислухаюся. Серце Землі чути не одразу. Ішемічне серце планети! Бийся, бийся, тріпочи, гухкай!

Одного разу я досліджував серце Землі, забувши зачинити браму. У мене, мабуть, був дивний вигляд. Лежить на Землі дід з білою бородою, в яку начіплялося опалого листя; розпластав руки, мов граблі. І тут іде людина з базару, зупиняється й мовчить.

— Кажу, чого приперся? Ти чоловік чи жінка?

— Підніми голову!

— Не можу, ніколи, відчепися!

— Що ж ти робиш?

— Дещо наслухаю. Мовчи ж!

Тоді людина поставила біля мене горщик з якоюсь рослиною.

— Це фікус із ринку, він виявився непродажним. І три гривні ніхто не дає. Сьогодні всі купляють гречку.

Товсті ноги й розтоптані черевики відступили.

— Забери це! Навіщо мені зайві проблеми? Я стежу за тим, що коїться в Землі!

— Це дресирована рослина. Ось накажи служити, він підніме вгору вуха.

— Геть, забери, мені не треба!

І тут я почув чіткі рівні удари — "тук", "тук", "тук". Серце Землі, здавалося, билося біля моєї щоки. Це було, як музика, так воно стукало хіба за часів першого польоту в космос. Я завмер, і коли людина ще раз обізвалася, закивав головою і замахав рукою.

Час просувався швидко. Старий чоловік навіть із ціпком не піде так, як іде старий осінній день. Пора щось перекусити. А для цього треба сісти, потім спертися на обидві руки і спробувати встати. На кухні під серветкою лежали курячі стегенця запечені з сиром і стояла філіжанка вистиглого цикорію. Невістка ніколи не залишала пійло в турочці. От іще мода завжди все перемивати! Нікого не допускає, сама миє, чистить, скребе. Кухня має пахнути їжею, а вона до нудоти тхне миючими засобами. Скільки їй казалося — клади у вазу кислички, одразу попливе дух лісу, повісь на шовковий шнурок сухі опеньки — пройде дух землі. І слухати не хоче. Я оглянувся, чи немає поблизу садівника або охоронця, бо ті кинуться мене піднімати, от нещасні блюдолизи! Сперся на руки, ривок, ще ривок! І ось переді мною хустина неба за жовтими верхівками кленів. Воля, це вже воля, можеш собі чвалати на кухню.

Нещодавно після роботи невістка з сином розмовляли про мене. Вони зачинилися у вітальні, добре хоч не вмикали телевізора. Я здогадався, що так буде, притулив вухо до дверей.

Вона (з сумом): Шкода, що останнім часом татко так постаріли.

(Татко вона говорить з наголосом на останньому складі, що мене жахливо дратує).

Він: Що ти маєш на увазі?

Вона: Хіба ти не бачив? Ходять до брами, лягають у долинці під деревом, прикладають вухо до землі і долоню до вуха. А потім вигукують: "О, чую, чую! Ти є, живеньке!"

Він: Та облиш! Звичайні дивацтва, йому ж вісімдесят сім! Хотів би тебе в такому віці побачити.

Вона: Татко ходять, немов аж тиняються. Щось їх водить у різні боки.

Він: Стариган іще ого-го! Нещодавно прибиральницю затис у коридорчику так, що вона аж векнула. Сама казала (син захіхікав).

Вона: До себе розмовляють, руками розмахують.

Він: Ти так жалієш татка? Він вважає, що скоро кінець світу, мабуть, по телевізору начув. От і мудрує.

Вона: Треба показати їх психіатру. Хтозна, що намислять? Що тоді про нас люди скажуть?

Ага, подумав я, хоче спровадити в божевільню! Відчинив на всю двері, подивився на них страшним поглядом і сказав:

— Сину, ось тобі мій наказ: шукай собі нову жінку, молоду. Бо ця розумом стерялася. Дзус її з моєї хати!

На кухні холодно, пора б уже ввімкнути опалення, так вони все скряжать. Я сів до столу, кинув у мікрохвильовку сніданок і тут побачив біля брами горщик із фікусом. Він стояв поодаль від мого місця, такий собі невеличкий, листатий, геть відділений від людини, яка його покинула. Нічий. Треба рослину забрати. У моїй кімнаті на правому вікні горщик став зручно. І тут я помітив, що торф під ним був абсолютно сухий, а листочки обвислі й зів’ялі. Грудочки схожі на камінці, мов їх ніколи не поливали. Я вилив майже літру, вода пішла з шипінням, посвистом і бульканням, так, ніби пила хвора людина. І, зрештою, взявся за їжу.

Про те, що наближається апокаліпсис, трубить уся преса, проте людство робить вигляд, ніби все гаразд. Як подивлюся вранці, скільки авт повзе мимо двору по бруківці, скільки жінок везуть дітей, затикаючи під куртки кашне, застібаючи блискавки (шах-шах!) скільки хлопчаків біжать на роликах, ремигаючи жуйки. Хочеться вийти посеред вулиці й гукнути: "Зупиніться! Скоро вам нікуди буде йти, ні на чім їхати!" Треба діяти, треба край щось робити. Я підсів до телефону і вирішив поінформувати політиків. Зараз усі йдуть на вибори, може хтось цим приверне до себе увагу. Треба зібрати розум планети в один кулак і зупинити руйнацію. Американці врилися на десять кілометрів углиб землі, мислимо? Ринула нафта так, що залила світовий океан і змінила клімат на Землі. Щороку в Україні зникає п’ять видів рослин, десятки видів комах і птахів. Щось же треба робити!