Фіаско

Страница 63 из 102

Станислав Лем

Однак коли наука, мати технології, що розвивалась швидкими темпами, виникла на перехресті середземноморських культур, воєнні успіхи європейських, а потім і позаєвропейських держав, які воювали між собою, не забезпечили жодній з них вирішальної переваги над іншими. Єдиний виняток із цього правила — атомна зброя, проте Сполучені Штати утримували на неї монополію лише незначний час.

Зате технологічна прірва між цивілізаціями в Космосі має бути величезна. Ба навіть більше — попадання на цивілізацію, що досягла такого рівня розвитку, як земна, практично неможливе.

Було в цьому грубому томі ще багато вчених спекуляцій. Пришелець, який хоче відкрити недорозвиненим господарям усі таємниці сидеральної інженерії, краще б уже давав дітям гратися гранатами з вийнятою чекою. Якщо ж він НЕ відкриє їм своїх знань, то наразиться на підозру в дволикості, в бажанні панувати над ними, що так погано і так недобре.

Глибина висновків здолала нарешті читача, який завдяки програмі SETI заснув міцним сном з книжкою в руці й при світлі лампочки.

Він ішов вузькою вуличкою, повз освітлені сонцем будинки. Біля брами бавилися діти, поміж вікнами висіла на шворках білизна. Нерівний брук, укритий сміттям, шкірками бананів, огризками, перетинала стічна канава. Далеко внизу очам відкрився порт, забитий вітрильниками, на пляж ліниво накочувалися дрібні хвильки, між витягненими на пісок човнами сохли рибальські сіті, на морі, гладенькому аж до обрію, блищала сонячна доріжка. Його супроводжував важкий дух смаженої риби, сечі, олії, він не знав, як тут опинився. А втім, ні: він знав це дуже добре — адже це був Неаполь, мале смагляве дівча кричучи бігло за хлопцем, який утікав з м'ячем, зупинявся, вдавав, що віддає їй м'яча, а коли воно підбігало, знову втікав. Інші діти щось вигукували по-італійському, жінка, яка вихилилася з вікна, розпатлана, в нічній сорочці, знімала зі шворки, натягненої над вуличкою, висохлі комбінації, спідниці. Нижче починалися потріскані кам'яні сходи. Зненацька все здригнулося, залунали крики, стіни почали падати, він, мов укопаний, стояв у хмарах вапняного пилу, засліплений, щось завалилося позад нього, і крики, лемент жінок, гуркіт цегли заглушив гуркіт землетрусу. Terramoto, terramoto — ці вигуки потонули в іншому гуркоті, який поволі наростав, посипалися шматки штукатурки, він затулив руками голову, відчув удар в обличчя й прокинувся, але землетрус не припинявся. Страхітлива сила вдавлювала його в постіль, він намагався підхопитись, але тримали застебнуті ремені, книжка вдарила його в лоб і полетіла на стелю.

Це був "Гермес", не Неаполь, але гуркотіло, як там, і лягали стіни, він чув, як уся каюта ходить ходором, лампочка мерехтіла, він бачив розгорнену книжку, светр, розпластані під ним на стелі, з перекинутих полиць летіли рулони фільмів, це був уже не сон, і цей гуркіт — теж.

Завили сирени тривоги. Світло ослабло, востаннє спалахнуло й згасло, в кутках стелі, яка тепер була підлогою, загорілись аварійні люмінесцентні лампи. Він силкувався намацати застібки ременів, щоб відчепитись, але марно — на них тиснуло його тіло. Руки наливалися свинцем, кров ударила в голову, він перестав шамотатись, ним кидало на всі боки, із силою втискувало то в ремені, то в ліжко. Він усе зрозумів. Чекав. Невже кінець?

Минула північ, у темному приміщенні не було нікого. Кірстінг усівся перед згаслим візоскопом, пристебнувся навпомацки, наче сліпий, знайшов контакт і запустив стрічку. В білий прямокутник екрана один за одним уходили майже чорні гомографічні знімки, з клубами світліших круглих контурів. Вони були схожі на рентгенівські тіні, пересувалися кадр за кадром, аж поки він зупиняв стрічку.

Кірстінг переглядав поверхневі спінограми Квінти. Обережно крутив мікрометричний гвинт, вирівнюючи зображення. В центрі було кущисте скупчення, наче атомне ядро, яке розлітається під ударом променистих уламків. Кірстінг пересував зображення з безформної молочної плазми до її розрідженого краю. Ніхто не міг напевно сказати, що це житлова забудова, величезне місто. На цьому кадрі був її розріз, вимальований нуклеонами елементів, важчих від кисню. Таке пошарове просвітлювання астрономічних об'єктів, відоме з давніх-давен, виявлялося ефективним тільки щодо охололих у чорні карлики зірок та планет.

При всій своїй унікальності спіновізія мала межі. Розподільність була недостатня, щоб вирізнити поодинокі кістяки, навіть якби вони перевершували розмірами гігантозаврів мезозою і крейдяного періоду. І все ж таки Кірстінг силкувався розпізнати скелети квінтянських створінь. Мабуть, цей багатомільйонний мегаполіс населяли тільки розумні істоти, якщо те поселення було справді мегаполісом. Кірстінг доходив до межі розподільності й переступав її. Після цього дрібненькі фантоми з білястих тремтячих волокон розсипалися. Екран мерехтів хаосом застиглої грануляції. Тоді Кірстінг злегенька, як тільки міг, повертав назад мікрометричний гвинт, і попереднє імлисте зображення верталося. Він вибирав найгостріші спінограми критичного меридіана, накладав їх одна на одну, поки випуклі контури Квінти вкрилися ними, як ціла пака рентгенівських знімків, зроблених моментальною чергою і складених докупи.

Псевдомісто лежало на екваторі, етнографії були виконані вздовж осі магнітного поля Квінти, по дотичній, там, де атмосфера закінчувалася біля оболонки планети, отож якщо це була забудова тридцятимильної довжини, то знімки прошивали її наскрізь, ніби рентгеном, установленим в одному з передмість, щоб він просвітив усі вулиці, площі, будинки.

Це давало небагато. Той, хто дивиться на людський натовп згори, бачить їх вертикально стисненими. Дивлячись на них у вертикальній площині, він побачить тільки найближчих, у гирлах вулиць; просвітлена юрба постане перед ним хаосом величезної кількості кістяків. Щоправда, існувала можливість відрізнити будівлі від перехожих. Будівля не рухалася, отож усе, що на тисячі спінограм перебувало в непорушності, усунула фільтрація. Транспортні засоби теж удалося прибрати ретушшю, яка ліквідовувала усе, що рухалося швидше, ніж піша людина.