(З юнацьких спогадів)
Осінь... Мені — дев’ятнадцятий.
Сорочка в мене крамна, "фантазі", шнурочок із рожевими ки-тицями, а живу я у матері, в старій-престарій селянській хаті.
Цієї весни я скінчив учительську семінарію, і тепер день у день дожидаю призначення в народну школу на вчителювання. Ще не затихла в голові моїй музика моїх школярських років, а проте в мене — думок-думок. Про темряву народну, про бідняцьку недо-лю... Ходжу, як у тумані. Дійсність — як сон, і сни — як дійсність...
Один із моїх товаришів у своєму до мене листі прирівнював нас у цей час до дівчини, що незабаром дожидає в хату сватів.
І на те дуже скидалося: було і боязко, і радісно, і чогось смутно.
А од товаришів все летіли листи: той поїхав на Поділля, другий їде на Волинь. Моє серце завмирає: куди ж мене, в який мені ви-паде закуток?
І яка буде школа, які люди, діти?..
Щодня ходжу на пошту, певну маючи надію, що ось сьогодні неодмінно буде мені пакет, і щодня вертаюся звідти лютий і на пошту, і на поштаря, і на все – нема.
Так іщов час.
День — у нудьзі, ніч — у думках. Працювати для народу в мене, кажу, було велике бажання, та що саме робити і як, правду кажу-чи,— того я не уявляв собі. Розпитати — нікого, книжок таких добу-ти — ніде.
Одного вечора думав: хто б поміг мені у цій справі з місцевої інтелігенції? Ні, нема такого. Десь тут хтось колись був такий... Ще за школярування в сільській школі було чутко... Забулось... Почав перебирати давнє шпаргалля. Може, пригадаю. Знайшов засушену фіалку у книжці, чимось пахне, не розберу. Все молоде, юнацьке так і затремтіло в мені... З тим я й заснув.
Тоді приснився мені сон... Приснився мені ліс. Дихав фіалками. І приснився мені син нашого вчителя, Славко — білоголовий куче-рявий панич. Учився він разом із нами, селюками, колись у місте-чковій п’ятилітці, з нами ж і товаришував.
Приверзлося, що цей Славко — в білому кашкеті, блідий і пере-ляканий, тікав од мене десь у лісі, закриваючи щось під пахвою, щось наше, школярське, дороге, миле...
Ганяючи за ним, я гукав:
"Ану, покажи, покажи, що там у тебе таке?!"
Він поза ставом, я за ним, він — у ліщину і зник...
Я прокинувся безмірно обурений. І довго ще билося в мене се-рце й стискалися кулаки.
Ранком довго думав про той сон, щось намагаючись пригадати. Ввесь час воно в мене вертілось на думці, проте не пригадав... Тільки все пахли фіалки, все стояв у голові туман, все весною ві-яло. Непереможно потягнуло провідать той ліс.
День видався хмарний, і ліс був повитий осіннім сумом. Угорі гули вітри й стояли шуми.
Вгорі гуло й шуміло, а внизу налягав сон, аж очі злипались. Кругом — ні живої душі. Тільки в гущавині хтось рубав дубовий пеньок, і він глухо дзвенів на осінньому вітрі, як казковий під зе-млею дзвін. Не дивлячись стежок, пішов я блукати по лісі, як сновида. Іду... Понад ставом, гребелькою в ліщину... Крізь дерева голубіє дах якогось будинку. Де він тут узявся? І тільки не швид-ко пригадав: та це ж "Голуба Дача"! Цей будинок я пам’ятав ще тоді, як малим ходив у ліс по суниці. Стояв він тоді пусткою, із за-битими вікнами та замкненими на великий замок дверима. Те-пер — двері одчинені, вікна — одтулені, на вікнах привітно визира-ють квіти. Колись щось я чув про нього... Що саме?
І чого, і як мене принесло сюди? Стало якось чудно. Глянув убік — одразу аж у грудях тьохнуло: високо підіймаючи голову вгору, червоними од осінього холоду пучками ловила китицю горіхів на пригнутій ліщині дівчина.
Руда коса в неї і вся на ній одіж була обплутана лісовим паву-тинням. З одного боку на рові коло неї лежала її червона хустка з голови, з другого — книжка. У фартусі — повнісінько нелущених горіхів.
Почувши за спиною шелест, вона швидко озирнулась. Загляді-вши чужу людину, вона засоромилась і випустила з рук ліщину. Потім, придивившись, щось нагадала, і в очах блиснула гостра ці-кавість, навіть радість.
Привітно, як старому знайомому, вона кивнула мені головою:
— Оце добре, що я вас побачила. Я давно збираюся вам щось пе-редати.
Чуманію.
— Мені?!
— Вам! Вам!
Стало якось чудно.... Дивлюсь, а в неї очі — не очі, а справжні дві блудящі зірки: загадкові, спокусливі, чудні! Мені прийшла навіть у голову дика думка: чи не зустрівся це я в лісі з мандрівними ог-нями, що заводять людину в блуд? Перед цим я чув, таке розпо-відали про одного музику. Дожидаю, що далі.
Сідає на рові, висипає з пелени нелущені горіхи.
— Ідіть допоможіть лущити! Та чого ви боїтеся? Я не кусаюсь,— засміялась, і чудною покотився в лісі той сміх луною.— Сідайте! Ближче! Отак!
Я мимохіть корюся.
— Все блукаєте, все думаєте, як буде на вчителюванні? Угадала? До речі: чого це вам і досі не дають місця? Ха-ха-ха! Та не бійтеся — я людина, а не якась обмара!
Сміюся довірливо, тру рукою чоло: зовсім заморочила голову.
Заводимо звичайну розмову про вчителювання: як учителюва-ти буду, що робити.
Далі — перебиває:
— Забула вас спитати — ви й досі пишете вірші?
Починаю хвилюватись: що за притичина! Рішуче одмагатись:
— Ніколи не писав і не буду!
Лукаво прищурила очі, хотіла щось сказати — примовкла. Хтось гукав:
— Марусю! Марусю!
— Зараз! — гукнула.
За штахетом в палісаднику я побачив сивого діда з довгим на голові волоссям. З сокирою в одній, з трісками в другій [руці]. "Чи не він це й дзвонив у пеньок?"
Маруся почала вкладати свої горіхи.
— Татусь кличе! — І знову ті ж лукаві, примружені, загадкові очі-огні...
Осмішка дедалі прояснюється, в очах сплива щось тепле, інти-мне, щире.
— Так не пишете? Не писали? А ви не знаєте часом, чий це буде вірш... Про "посланця" од народу?..
І почала декламувати:
Чогось вчора дуже рано
Впала осіння нічка...
— Чого ж в тебе не гасилась
Допізна, сину мій, свічка?..
— Не гасилась в мене свічка,
Нічку осінню, нене,-
Завітали серед ночі
Думки в гості до мене...
— Колись знала всього — забула. Ви не знаєте?
Я стояв, як на жару. Уші палали. Вірш був мій. Не згадаю тільки, коли саме писаний.
— Ну що? — не зводить з мене чудних очей.
І раптом мені здалося, що вони мені по знаку: чи десь я їх ба-чив, чи вони мені колись марились... Нетерпляче питаю: