Ферма

Страница 30 из 37

Джон Апдайк

Вона перемінила позу, ойкнувши, мов з болю.

— І ти ще смієшся, Джо? Привів у дім мою смерть — і смієшся?

— Кого я привів?

— Оту. Вона лиха. Вона мене до року в могилу зведе.

— Думаєш?

— От побачиш. Я бачила, як це робиться. Моя мама бабусю Хофстеттер доконала, і пальцем не торкнувши. Вчора, як вона ото пурхнула так веселенько мені назустріч, я вже"^ знала, що цілуюся з власною смертю.

— Мамо, ти просто великий егоцентрик. Вона тебе не знає. їй байдуже — і до тебе, і до твоєї ферми.

— Дарма ти так думаєш. Вона з Небраски і знає толк в землі. їй хочеться грошей, що в цих акрах закопані. Бачив би ти, як вона розцвіла, коли ми вийшли на верхню дорогу, де розбудовувати починають.

Я розсміявся, уявивши собі цю картину: Пеггі й справді має таку пристрасть — прицінюватися до виставлених товарів.

Мати вела далі:

— Ти можеш заробити й більше, ніж твій батько, але на двох жінок тебе не стане. Не думай, що вона з Джоан буде собі мирно сьорбати з однієї миски. Це добро, Джо, тобі недешево обійдеться. Всі оті міні-бікіні, чи як вони називаються, штани від Лорда-Тейлора, нічні сорочки, що аж світяться — всього цього за "дякую" не купиш.

— Ніякі сорочки в неї не світяться.

Зате очі світяться, і що у них світить — то це згуба моєму синові.

Можливо, мені просто хотілося, відчуваючи материн страх перед смертю, протиставити йому якесь власне невідворотне горе — своєрідний відгук душі, резонанс, віддзеркалення; але тут я подумав, що слова її схожі на правду. Згуба. Навіть приємно було уявити себе загубленим, забутим, навік занапащеним страшною своєю помилкою, що її мати, немов закарбовуючи факт мого падіння на скрижалях власної міфології, окреслила чітко й виразно:

— Ти одружився з вульгарною жінкою. Це була правда.

Мати здвигнула плечима і сказала, звертаючись не стільки до мене, скільки до отієї правди, яку весь час треба було уточнювати:

— Що ж,— про це ще в Біблії говориться,— що ми марнотратим дідизну нашу. Цікаво, однак, чи після шести тисяч років лишилося що марнувати.

— Просто вона тупа.— Я завжди відстаю від матері, завжди наздоганяю її там, де її вже нема. Вона посміхнулась, бо я раптом випростався в кріслі, по-дитячому схвильований відкриттям очевидної істини.— Жахливо тупа.

— Можна подумати, ти цього не знав.

— Ні,— відповів я.— Я довірився їй повністю. Я думав — вона така, як я думав. Мені навіть до голови не приходило, що в такої краси може бути менше ума, як у мене. Видно, я думав, що вона сама себе сотворила.

— От бачиш — ти забув господа.

Коли мова заходить про господа, мамине витійство разить особливо: здається, її релігійність зовсім не зв'язана з вірою.

— Як сказати.— Я намагався обминути болюче місце, котрого вона торкнулась своїм звинуваченням.— Щодо цього, то я спокійний, як ніколи. І бачу в тім утіху, що приходить до нас в половині життя. Проблема просто перестає існувати.

Мабуть, я хотів усім цим сказати, що в бога я вірю. З якимсь дивним, царственим нетерпінням, що так само, як і голос, зривалося легко, мов жило на поверхні, переселившись туди з бездіяльних глибин її тіла й душі, мати одним помахом руки збула і Пеггі, і бога.

— А ферма?

— Що ферма? Ферма існує.

— І перестане існувати, коли я зникну?

Я підвівся, почуваючи щось, схоже на кривду; якщо ж це почуття належить до гріховних, то ім'я йому — ревнощі.

— По-моєму,— сказав я,— ти ще не збираєшся зникати. Мене розізлила та легкість, з якою вона сприйняла моє

зречення Пеггі, проковтнула цей факт преспокійно, немов паразит, навіть не ворухнувшись на своєму дивані, прикована думкою — серцем — не до мене, а до своєї ферми. Тому-то я так зневажливо висловився про її смерть.

— Я вже її чую, Джо!

Голос у неї змалів, спотворений і ґвалтовний, і по тому, як вона сиділа, здавалось, щось тисне на неї зверху, вивертає обличчя навзнак, оголюючи м'яку білу шию. Мені здушило горло, немов я сполохав власних батьків у мить любострастя. Хотілося втекти, проте якась нитка — ввічливість стороннього, дитяча звичка не йти нікуди без дозволу — тримала мене на прив'язі серед цих стін дощу й фотографій, між темною кухнею і вогнем, що поволі сходив на попіл.

Мати пильно глянула на мене. І, вдавшись до несподівано різкого відступу, якими вона завжди утримувала мене на належній для сина дистанції, випроставшись, сказала:

— Надіюсь, ти не дуже перевтомився за сьогодні.

— Трохи ніби затерп, але це навіть приємно.

— В тебе очі підпухли, як бувало, коли золотушник цвіте. Я думала, ти вже вилікувався, живучи над морем.

— Жаль, що так мало зробив. Якби ти дозволила, я завтра перед обідом міг би ще й мале поле скосити.

— А коли ви їдете?

— Десь о третій-четвертій, не пізніше. Понеділок — робочий день, і Річардові до школи.

Мати зітхнула:

— Якось воно буде. Ну, йди вже, Пеггі чекає.

— Може, тобі до ванної треба?

— Ні-ні, іди.

— Приємних снів.

— Приємних сні".

На сходах дощ звучав по-іншому, а на самім верху здавалось, що він зі своїм стукотінням піймався у пастку по цей бік вікна і нишпорить поміж сухих журналів на підвіконні, що лежали там купами, неторкані, відколи батько помер. Рівне Річардове дихання на мить перервалось; я постояв хвилину, пересвідчуючись, що він таки спить. І нерішуче переступив поріг нашої спальні. Темрява там, зусібіч оповита дощем, була непроникна, тільки в дзеркалі над комодом мерехтіла, загаявшись, овальна плямка світла. Я не став шукати піжаму, щоб не збудити Пеггі, і ліг у ліжко в самих штанцях. Враження було таке, ніби я сповзаю у велетенську яму. Одна нога, крадькома виписавши широку дугу, торкнулась німої шкіри Пеггі. Вона лежала горілиць. Вікно з мого боку було нещільно причинене, і призма повітря, видобуваючись зі шпарки, розносила рупором барабанний перестук дощу, розгортала його звуковою райдугою. Холодні бризки сідали мені на обличчя, на руку поряд з обличчям, на груди. Я чхнув. Увесь пилок, вся січка з цілоденної праці зібралась на переніссі. Я чхнув іще раз.

— О господи,— сказала Пеггі.

— Це протяг — апчхи! — ти ж вікно відчинила. Можна, я закрию?

— Ні.

— Гаразд. Вмирати так вмирати.

Тіло моє напружилось перед черговим "апчхи!", і, наче приборкуючи його, Пеггі тісно обвила мої груди рукою; це незначне втручання — обійми її руки — в алхімію моїх почуттів повернуло їм ясність, що було почала вже затьмарюватись.