Я відвернувся — поглянути на фотографію Джоан. Вона немов застигла у всенощній молитві — очі з надією зведені догори, рука світиться в півтемряві; та здавалось чомусь, що надіям її не судилося збутись у цій старій і самотній фермерській садибі.
— Гей.— Річард усе ще не вирішив, як йому мене називати.
— Що, юначе? — Я свідомо підлещувався до нього.
— Чого ваша мама побила оті тарілки?
— Видно, вважала, що вони вже своє відслужили — не знаю.
— Та ні, серйозно. Може, лиха була, що моя мама в купальнику ходить?
І це одинадцятирічний хлопець. Я спробував пригадати, що мені вже було відомо в мої одинадцять років. Приблизно в цьому віці я якось прийшов був додому з дня народження, де ми грали в поцілуйка, і мати — правда, з нальотом іронії — поводилась так, начебто мене там побили і зґвалтували, начеб губи у мене були не в помаді — в крові.
— Щодо цього — навряд. Чого їй бути лихою, раз твоя мама — квітка?
— А знаєте, що цікаво — її й справді мало бджола не вкусила.
— Маму?
— Я їй кажу — стій тихенько, не рухайся, і бджола дійсно-таки взяла та й полетіла собі.
— Твоя мама має надійного оборонця,— сказав я, та він не вловив іронії.— А моя мама, певно, побила тарілки просто тому, що хотіла нагадати нам про своє існування. Вона боїться, що ми про неї забудемо. Всі в її віці цього бояться.
— По-моєму, вона не така ще стара.
— Для мене — стара. Бо я знав її ще замолоду, ще як вона була схожа на твою маму.
— Чим була схожа?
— Молодістю. Колись, коли ми жили не тут — у місті, вона могла на ходу скочити в трамвай. А раз мій літачок на дереві застряг — так вона полізла туди і дістала. Взагалі вона була дуже сильна. В семінарії навіть у хокей грала.
— Аз моєї мами нікудишня спортсменка. Тато не терпів з нею в теніс грати.
Мені привиділось, наче я в ліжку, а переді мною — висока дівчина; волосся, зіслизнувши їй з плеча, розпливається в повітрі, війнувши вологою, й зависає у нім — облямоване світлом пташине крило, і я під ним, наче в наметі, коли дівчина нахиляється поцілувати мене надобраніч. Отакою побачив я матір, коли спробував пригадати її молодою і стрункою. А ще навернулось відчуття, що там, за високим вікном — пустир, де й досі гуляють старші сусідські діти.
— Ну, ходім чистити зуби,— сказав я Річардові.
Я стежив, як він орудує щіткою, дивуючись бистроті і вправності його рухів, і думав про всю ту дрібну житейську науку, оволодіваючи якою, ми стаємо дорослими. Він сплюнув в умивальник, з дивовижною ретельністю промив щітку і, повернувшись до мене, скривив лице у м'ятно-солодкій гримасці, що жартома обернулась левиним гарчанням. Най-дивовижніше в дітях те, що вони самі, своїм наївним почуттям безпечності, а ще більше — властивою їм природною безпосередністю звіряток вселяють у нас відвагу, необхідну, щоб їх захистити. Чорна шепотлива шибка за спиною в Рі-чарда відбивала його потилицю — неначе до нас у вікно зазирав волохатий монстр. Здавалось, мокра і тепла ніч кинула всі свої сили на облогу нашої світлом залитої фортеці. Поки я стояв на чатах, він урочисто спорожнив міхур, подавшись уперед, щоби збільшити поле прицілу, і стежив з-під довгих вій, як сповнюється цей обряд водозлиття. Ще одна наука, подумав я, пригадавши собі ослінчик, що його змайстрував був для Чарлі, аби той міг стояти перед унітазом, як дорослий чоловік,— і нею теж треба оволодіти.
Я запропонував, що почитаю йому вголос. Річардові це видалося кумедним.
— Мені краще про себе читати, мовчки — так швидше.
— Знаю. Я думав — може, тобі буде приємно. Мабуть, мені просто бракує цього — читати дітям уголос.
— Добре. Почитайте. Піти взяти ту книжку про квіти?
— Та ні. Це буде не читання, а мука.
— Є ще збірник фантастики.
— Твоя мама гадає, що на ніч таке не годиться.
— У неї вічно якісь безпричинні страхи.
— Знаєш, що? Давай я тобі казку розповім.
— А ви вмієте?
— Колись я щовечора розповідав. Але то були...— Я хотів сказати "мої діти",— ...маленькі діти, так що ти вибач,— може, за віком тобі не підійде.
— Нічого. Я люблю дитинні історії.
Цікаво, чи усвідомлював він, що слова його — відголосок Біблії? Мати його іноді вживала слово "знати" у застарілому, як мені видавалось, біблійному значенні. Я до дев'ятнадцяти років не знала мужчини. Для жінки, Джо, безперечно, краще, коли вона вже знає мужчину. їхня бездумна нере-лігійність інколи гнітила мене, і я докоряв собі, що ніяк не зберуся навчити Річарда вечірньої молитви, як навчив був власних дітей. Я заплющив очі і відчув — як зоря відчуває зорю у сліпій порожнечі простору,— що він замружився теж.
— Одного разу,— почав я,— була собі жаба під дощем. Дощ барабанив... — я навпомацки перебирав відчуття у пошуках відповідного образу,— ... по її бородавчастій шкірі, як у покрівлю, і жабі було дуже приємно, що у неї така непромокальна шкіра.
— У всіх шкіра непромокальна.
Я розплющив очі і, добачивши в його широко відкритих зіницях вогник чи то погорди, чи то страху, що нагадав мені його батька, засумнівався, чи він взагалі їх заплющував.
— А для жаби її шкіра була особлива, не як у всіх, бо вона у ній почувалась такою маленькою-маленькою...
— Як це? Незрозуміло.
— Вона в своєму тілі була, мов манюсінький король у замку. Скомандує раз — і її довжелезні лапи переносять її з одного латаття на інше; скомандує вдруге — і язик, як стріла з арбалета, тільки що на прив'язі, злітає в повітря й наколює бідолашну мушку.— Скільки разів за останній час я чув цю фразу — "бідолашна Джоан"? — Жабі здавалось, що у неї не рот, а ціла тобі брама, а двоє очей на самім вершечку стримлять, як дозорні вежі, а ще вона чула, як хтось говорив, щох глибоко-глибоко, в підземеллі її пуза сховано якийсь дивовижний скарб,— а там вона ще ніколи не була.
— У пузі,— засміявся Річард.
Внизу Пеггі з матір'ю затіяли розмову. Про що саме — я дочути не міг. І заквапився, ведучи казку до кінця.
— Так-от,— сказав я.— Одного дня, коли дощ перестав і почався листопад, і все довкола стало жовкнути, жабі зробилося нудно, і вона вирішила піти пошукати отой дивовижний скарб, що про нього їй хтось, не знати хто, розповідав. Отож вона рушила вниз: спустилася крученими сходами, що вивели її з голови...